Андрій Бондар: "Віконце", або Твоя потреба і провина

- Ну, все, цього разу вони точно ні до чого не доскіпаються, - завжди думаю я, коли мені доводиться приступати до віконця. "Віконце" - це сакраментальне місце, якого ще нікому в житті не пощастило уникнути. "Віконце" - цього життя неодмінний атрибут. Якщо ти не пережив щемкі хвилини спілкування з ним, значить, щось у твоєму житті не так. Не так у твоєму житті, по суті, все. Тоді ти просто не жив. Тому що без "віконця" не можна в нашій країні абсолютно нічого - ні народитись, ні одружитись, ні виїхати, ні захворіти, ні вмерти.

І якщо тобі в певний момент здавалося, що "віконце" для тебе, а не ти для нього, ти завжди переживав розчарування. "Віконце" ніколи не для тебе, але його неможливо уникнути. "Віконце" вирішує твою долю - хто б там що не казав про людину, яка сама собі все кує. Куєш ти рівно стільки, скільки визначено тобі людиною по той бік віконця. Якраз саме вона в цей момент наділена владою кудись тебе не пустити або щось зайве тобі нарахувати, або щось не дозволити, або щось суворо заборонити. А може і навпаки, повестися добре - і все тобі дозволити, нічого зайвого не нарахувати і пустити тебе, куди тобі треба.

"Віконце" побудоване так, що зазвичай людина біля нього мусить нагинатись або схиляти голову. "Приступання до віконця" - не просто один із жанрів соціального мазохізму, а поширена тілесна практика. Схилена голова перед "віконцем" завжди сигналізує про твою провину. Якщо ти стоятимеш струнко, то впрешся поглядом у стіну. Ти винен заздалегідь, іманентно, апріорно й за якимось давно і надійно усталеним каноном. Ти прийшов і не міг інакше - не міг не прийти і не схилитись. А схилений, ти вже визначив себе як істоту, з якою "віконце" розмовляє, примруживши око і скрививши губи. Бо з тобою інакше не можна. Це ти не можеш без "віконця", а не навпаки.

Це ти прийшов до нього, а не навпаки. Це тобі треба виробити візу до Шенгенської зони, погасити газовий борг, влаштувати дитину в садок, одружитись чи поховати родича. Твоя потреба завжди йде в пакеті з твоєю провиною, яка іноді здається тобі доісторичною: так наші предки приходили до шаманів і жерців, щоб задобрити потойбічні сили. Тільки тепер усе дуже формалізовано і бюрократизовано. Якщо шаман оперував зв’язком із потойбіччям, то "віконце" посилається на речі зі світу цього. Однак робить це в такий спосіб, що звичайна форма про склад родини або довідка з місця роботи перетворюються на містичні сутності. Особливо тоді, коли ти, стоячи перед "віконцем", цих документів не маєш. Але навіть якщо ти й представив усі потрібні документи, завжди є шанс, що з ними щось не так - або не та печатка, або не там підпис, або ще потрібно було щось завізувати в канцелярії.

"Віконце" вигадливе й мудре. Воно завжди на один-два ходи попереду тебе. Ти навіть уявити не можеш, у яких місцях воно розклало пастки і розставило червоні прапорці. Часто-густо лише заради того, щоб ти розвернувся і пішов, але знову до нього повернувся. І справа не в тому, що воно тебе просто хоче побачити ще. "Віконце" не з тих, що просто так розмінюються на емоції та сантименти. Це ти мусиш розмінюватися на них. Для "віконця" принципово важливо не полегшити тобі життя, а його максимально ускладнити. Не через зловорожість або стервозність і не тому, що ти йому не сподобався. "Віконце" просто не вміє інакше.

"Віконце" ірраціональне у своїй раціональності, а суворе дотримання формальностей для нього - захопливий спорт. Що складніша процедура, то більший простір для імпровізації. Ти не думай, що там, за "віконцем", - недалека й обмежена тітка. Обмежений якраз саме ти. Це ти шарієшся, губишся і не даєш відповіді. Це ти не уявляєш, наскільки безмежним може виявитися паперовий абсурд. Зрештою, саме ти його породжуєш. Адже поки тебе не було, віконце собі спокійненько стояло. "Віконце" до тебе не підходило, воно було до тебе і залишиться після тебе. Це ти підійшов і саме ти після "віконця" ніколи вже не будеш таким, як раніше.

Там, за "віконцем", працюють спеціальні люди. Я точно знаю, що вони зроблені з особливого тіста і довго до цього йшли. Хотіти працювати за "віконцем" мріє настільки багато людей, що від усвідомлення масштабів стигне в жилах кров. Я все життя живу в цій країні, і коли чую про боротьбу з корупцією, то завжди згадую про "віконце". Він - завжди винний раб і прохач - стоїть згорблений, вона - сувора пані - тасує в руках його папери. Це прелюдія до карколомних емоційних ігор, де він мусить знайти шпаринку в її щільній і логічній схемі. Корупція виникає якраз через бажання олюднити систему, пробитися до її "теплого" виміру. Можливо, це звучить, як парадокс, але розбещення будь-якої системи неможливе без її гуманізації. Ти приходиш до "віконця" з апріорною провиною і для досягнення своєї мети згоден на все.

Коли система "віконець" "входить у твоє становище" або погоджується, що "всі ми люди", в людському виборі між нескінченним і принизливим абсурдом та корупційною дією в 99 відсотків перемагає остання. "Віконце" бере частину твоєї провини на себе, хоч найчастіше, певна річ, вдає, що бере, бо ж насправді ти ні в чому не винен. Це така імітація, гра у провину. Єдина твоя провина в тому, що ти тут живеш. Людина за "віконцем" про це знає. Річ у тому, що вона тут теж живе. Ви разом тут заради чогось. Ти заради того, щоб робити своє. Вона заради того, щоб тобі заважати. А ви разом створюєте неповторний творчий тандем - єдиний надійний механізм, завдяки якому живе і рухається наша країна.

Наївні ті, що вважають, ніби подолання корупції лежить у площині економіки, політики чи навіть моралі. Ні, корупція - це наш життєвий уклад. Нею не завершується все, а якраз усе починається. Саме в той момент, коли ви підходите до "віконця", переконані, що цього разу вони точно ні до чого не доскіпаються, ви несвідомо готуєте дар шаману.