Венеційський бієнале: цікавинки німецького павільйону

До кінця листопада Венеція знову перетворилася на столицю сучасного мистецтва. У 55-му Венеційському бієнале беруть участь 150 митців із 88 країн світу. Одна з цьогорічний несподіванок: Франція та Німеччина помінялися павільйонами.

Німецький павільйон - наче важка брила. Митці мусять пристосовуватися до монументальної архітектури та історії будівлі, зведеної в часи націонал-соціалізму з пропагандистською метою. Цьогоріч у павільйоні гостює Франція. Споруду оформив Анрі Сала - албанський митець, який мешкає в Берліні.

"Концерт для лівої руки для фортепіано з оркестром" французький композитор Морис Равель написав у 1930 році. Це було після Першої світової війни, в якій чимало піаністів втратили праву руку. Анрі Сала створив про це фільмову інсталяцію. Назва "Ravel Ravel Unravel" обігрує значення англійського слова "ravel" - "заплутувати".

ФРН представляють четверо митців, жоден із яких не є німцем. Інтернаціоналізація мистецтва - ідея кураторки Сюзанне Ґенсгаймер, яка відповідала за німецький павільйон ще у 2011-му. Того року Німеччина здобула "Золотого лева" бієнале за найкращий національний павільйон, присвячений режисеру Кристофу Шлінґензифу, який помер від раку.

Китайський митець охоче прийняв запрошення представляти Німеччину. Його вважають одним із найвидатніших митців сучасності. Скульптор, автор арт-перформансів та інсталяцій, критик владного режиму в Китаї користується повагою багатьох співвітчизників, бо порушує своїми роботами важливі суспільні проблеми.

Інсталяцію Ай Вейвея в центральному вестибюлі німецького павільйону змонтували з понад 800 табуретів. Це символізує відносини індивідуума із суспільством, а також бурхливе розростання китайських мегаміст. Ай Вейвей не був навіть на спорудженні інсталяції, бо не отримав дозволу на виїзд від китайської влади. Працівники бієнале виконували його вказівки з Пекіна по "скайпу".

Табурети Ай Вейвея не такі прості, як здаються. Вони походять із різних регіонів Китаю, їм майже 80 років. Митець діставав меблі в колекціонерів та торговців антикваріатом. Деякі табурети передавалися з покоління в покоління. Проте після пролетарської культурної революції в Китаї замість унікальних дерев'яних меблів почали користуватися переважно ширвжитком зі штучних матеріалів.

90 відсотків світлин із Африки зроблені білими людьми. Натомість Санту Мофокенг знімає з внутрішньої перспективи. Народжений 1956 року африканець зростав на околиці Йоганнесбурга і сповна пізнав лихо апартеїду. Нині він вважається одним із найталановитіших африканських фотографів. Його багатогранна творчість дає можливість поглянути на південноафриканське суспільство під несподіваним кутом зору.

"Мовою сесото "тінь" означає не лише відсутність світла. Це значно глибше. Тіні пов'язані з аурою, гідністю та впевненістю в собі", - каже Мофокенг. Відколи скінчився апартеїд, митець цікавиться релігійністю та спіритуалізмом у південноафриканському суспільстві. Фото на ці теми він привіз і до Венеції.

Режисер Ромуальд Кармакар, син француженки та іранця, вже багато разів брав участь у венеційських кінофестивалях. Окрім художніх, він створює документальні та арт-стрічки. Його радикальну естетику відображає кредо "The easy way is allways mined" - "на простому шляху завжди багато мін".

У стрічці "Чекаючи на Сенді" ("Waiting for Sandy") шелестіння дерев сповіщає про спустошливий смерч, який налетів на США у 2012 році. Ромуальд Кармакар зафільмував це своєрідно: з однієї позиції, крізь сітку від мух. Це створило дивну, абстрактну й загрозливу атмосферу. Фільм доповнює дві інші стрічки, в яких режисер обігрує тему радикальних рухів.

"В індійському павільйоні я б ніколи не виставлялася", - каже Даяніта Сингх. Вона радіє, що в німецькому павільйоні поняття національності не грає жодної ролі. Індійка провадить більшу частину свого часу в подорожах. Вона називає себе "bookmaker" і вже багато років створює фотокниги для німецького видавництва в Ґеттінгені.

"Сила фотографії полягає не в окремій світлині, а в чомусь значно більшому - в їх компонуванні", - вважає Сингх. У Венеції мисткиня показує частину свого величезного фотоархіву. У центрі її експозиції - Мона, індійський євнух з Делі, якого Даяніта Сингх роками супроводжує й фотографує.

55-й Венеційський бієнале дужче, ніж коли-небудь, утілює ідею, що сучасне мистецтво давно не знає меж. Обмін павільйонами між Німеччиною та Францією - тільки один приклад того, якими умовними нині є національні презентації. Адже для багатьох художників мистецька свобода важливіша за національну приналежність.