Віденський історик: Україна - причина фантомних болів росіян
6 червня 2017 р.В інтерв'ю DW професор Віденського університету, доктор історичних наук Керстін Йобст (Univ.-Prof. Dr. Kerstin S. Jobst) розмірковує про історію як про науку, "зручну" для політиків, про багатонаціональність в Київській Русі й про небажання Москви відпустити Україну.
Deutsche Welle: Національна приналежність Анни Ярославни, народженої в XI столітті в Київській Русі, стала точкою відліку для нової хвилі суперечок про витоки української та російської державності. Наскільки нормальною є дана ситуація з точки зору професійного історика?
Керстін Йобст: У цьому випадку звертатися до періоду раннього Середньовіччя в пошуках історичних коренів національної держави - це абсурд. Нестор свідчив про поліетнічність Київської Русі. Шукати там російську або українську державність немає сенсу.
Ви не могли б привести, можливо, схожі приклади з історії інших європейських народів?
Це, наприклад, суперечка поляків і німців про "національну приналежність" Коперника: поляком він був або німцем? З наукової точки зору ми тут також маємо справу з проектуванням сучасних уявлень про національну ідентичність на історичний період, в якому ці уявлення були відсутні.
Історію взагалі люблять використовувати, щоб підтвердити те чи інше злободенне твердження. Це дуже "зручна" з політичної точки зору наука. Зі спробами "історичної легітимації" того чи іншого твердження ми стикаємося впродовж всієї історії людства. І це не тільки східноєвропейський феномен.
В Україні ми сьогодні маємо справу зі спробою дистанціюватися від радянського минулого в пошуках національної ідентичності. На цьому тлі спостерігається поява і прославляння нових "національних героїв", які, проте, не однозначні для всієї території України. До Бандери в Галичині і на сході країни ставляться по-різному, що ні для кого не секрет.
Чи можна вважати слова Путіна про княжну Анну Київську провокацією? І якщо так, то навіщо вона, в принципі, була йому потрібна?
Більшість жителів Росії впевнені в тому, що росіяни, українці й білоруси - це один великий народ, зі спільною історією й спільними традиціями, і що так було завжди. Заяви українців про власну національну ідентичність сприймаються більшістю росіян як щось дивне, незрозуміле: мовляв, ми ж - брати, ми повинні завжди бути разом. Тут ми маємо справу з фантомним болем жителів колись величезної імперії. Путін дуже добре це розуміє і дуже вміло використовує. Москва досі "претендує" на так зване "ближнє зарубіжжя", не бажаючи повністю втрачати контроль над колись своєю сферою впливу.