Інтерв’ю з військовим

Офіцер Збройних сил України Руслан К. (ім’я, на прохання військовослужбовця, було змінено) три місяці перебував у самому епіцентрі АТО. Минулоріч 22-річний юнак підписав дворічний контракт на службу, що і стало його квитком на війну. Нині військовий охороняє під’їзди до уже звільненого Слов’янська. Побаченим Руслан поділився в інтерв’ю DW.

DW: Руслане, як українських військових сприймають жителі Слов’янська, принаймні ті, що залишилися у місті? Як визволителів чи як непроханих гостей?

У місті молоді практично не побачиш, залишилася десь третина населення, більшість люди за п’ятдесят. Я би сказав, що ставлення адекватне, радше байдуже, не з обіймами і квітами, але і зневаги немає. Ми намагаємося не йти на контакт без потреби, тримаємо дистанцію, може, й не довіряємо. Зрозумійте, занадто довго вже сепаратисти промивали їм мізки.

Хоча є й такі, що самі звертаються за допомогою. Приходила якось бабця, просила допомогти двері змінити, бо ті пошкоджені. В окремих будинках мешканці шиють із тканини українські прапорці і виставляють на вікно, брами розмальовують у синьо-жовтий колір.

Тобто переважно місцеві жителі не йдуть на співпрацю?

Підходять рідко, якщо звертаються, то зазвичай питають, звідки ми. Ну, чим вони можуть нам допомогти? Але є випадки, коли приходили і "здавали" своїх односельців, які завзято співпрацювали з сепаратистами. Так би мовити попереджали, щоб ми були пильними, бо у цьому чи у цьому будинку живуть зрадники.

Війна пішла далі, а Ви залишилися, що відчуваєте?

Якби знав, що доведеться цілитися в людей реально, то не підписав би той клятий контракт. Маму шкода найбільше, бо спонукала мене до служби, а тепер кається і переживає. Зараз ми реально дихнули полегшено, хоча все може вмить змінитися. Трошки легше стало з провізією, хоча би воду підвозять. Бо доводилося бігати купувати в магазині.

Коли приїхали, то пляшка води коштувала п’ять гривень, а тепер десять. На сигаретах написано одинадцять, а продають за п'ятнадцять. Привозної води не пили, бо після її вживання всі "сиділи по кущах". Із трьох магазинів, що були поблизу, лише один вцілів. У самому Слов’янську було біля десяти лікарень, залишилася одна, куди звозили наших поранених хлопців.

Руслане, Ви кажете, що лікарень нема, магазинів обмаль, а як живе місто, чим займаються жителі?

Зруйновано десь половину будівель, громадського транспорту майже немає, скрізь підпалені маршрутки, покинуті укріплення. Останні, до речі, дуже об’ємні, видно, що будували їх довго. Нас ще не залучають до розбирання барикад, люди якось самотужки намагаються десь наводити порядок. Проблема у тому, що багато будівель заміновано, скрізь працюють сапери, тому процес надто повільний. Реально, люди чекають на гуманітарну допомогу, бракує продуктів.

Недалеко від нашого посту є чимало трупів. Їх, убитих терористів, туди позвозили для впізнання, але з місцевих їх ніхто не забирає, бо це невідомі їм люди. Що робити з ними, ще ніхто не знає, спека шалена, можете собі уявити цю картину.

Чи знаєте Ви про своє грошове забезпечення, про статус учасника бойових дій?

Та яке там забезпечення, усе згідно з умовами контракту, трохи більше 1800 гривень. Але справа не в тому, тільки б живим вернутися, більше нічого не прошу. Про статус ще нічого не зрозуміло, поки інформації немає. Думаю, ситуація проясниться, як повернуся додому, коли відпустять. А тут можуть розповідати й обіцяти багато.