Коментар: Війна, якої ніхто не бажає
13 листопада 2015-го року для Франції - те саме, чим було 11 вересня 2001 року для Сполучених Штатів Америки. Ці паралелі лежать на поверхні і є легітимними. Тоді, як і сьогодні, Німеччина пообіцяла солідарність своїм партнерам, яких атакували ісламістські фанатики. По-людськи та з політичної точки зору цей жест цілком зрозумілий. Але чи повинна ця обіцянка обов’язково означати участь в усіх можливих воєнних операціях? Відповідь буде: ні! Тому що безумовна солідарність може призвести до сліпої слухняності.
Найстрашнішим прикладом такої неосмисленої слухняності була війна в Іраку 2003 року, у якій Німеччина, на щастя, участі не брала. Сумніви в тодішньої зелено-червоної урядової коаліції викликала авантюрна аргументація США, начебто режим Саддама Хусейна володіє безмежними арсеналами зброї масового знищення. Як виявилося, це було безсоромною брехнею. Цього разу про це не може й бути мови. Загроза з боку "Ісламської держави" є конкретною та доведеною.
Чому в Сирії має вдатися те, що не вдалося в Афганістані?
Ніхто не сперечається із вбивчим, глибоко людиноненависницьким характером цього терористичного угруповання. Для ватажків ІД та їхніх поступливих помічників по всьому світі нема нічого святого. Життя інших, але й власне без зволікань жертвується заради начебто вищих цілей.
Теракти, скоєні самогубцями, як у Парижі, належать до найсильнішого арсеналу самопроголошених "воїнів Аллаха". Тому вони настільки непередбачувані. Вони можуть завдати удару в будь-який час та усюди. Це всі знають. І тим не менше німецький уряд піддається ілюзії, що ІД можна перемогти більшою кількістю авіаударів. Це свого роду самоомана. Вже багато місяців американці та французи бомблять позиції ворога, віднедавна до цього долучилися росіяни та британці. І все одно зона панування та впливу "Ісламської держави" не особливо зменшилась.
Чому це має змінитися тепер, коли 1200 німецьких солдатів із парою розвідувальних літаків "Торнадо" втрутяться в перебіг подій? Незалежні від уряду політичні та військові експерти мають величезні сумніви в успішності цього заходу.
До цього додаються сумніви з точки зору міжнародного права, які жодним чином не зняті. Навіть якщо одного дня структури терористичної мережі буде знищено, це не дає гарантії настання миру в регіоні.
Перелік воєнних операцій, які зазнали поразки, у цьому ще новому столітті є довгим: Афганістан, Ірак, Лівія - усе це держави, які розпалися, на їхній території зростав і зростає новий терор. Не кажучи вже про Сирію, де раптово вимальовуються військові альянси, які ще кілька тижнів тому із погляду усіх учасників були альянсами від лукавого.
Непевне поводження із Асадом є визначальним
Хто б міг подумати, що Захід знову буде підлизуватися до такого м'ясника як Асад. Одна лише ця зміна напрямку показує, наскільки безпорадні дії Заходу, а з ним і Німеччини. Уряд ФРН завів себе у глухий кут. Він знає, що вирішена нині участь у війні пов'язана з високим ризиком - для солдатів там та населення тут. Тому що, безумовно, небезпека терористичних актів ІД на німецькій території зросте. Ця банда убивць та її потенційні виконавці живуть безпосередньо серед нас. Страшний приклад терактів у Парижі, де убивали переважно французькі радикали мусульманського походження у стилі божевільних.
Тож Німеччина лише зі щирої солідарності бере участь у війні, для якої немає переконливих політичних та військових аргументів. Уряд та парламентарі, які голосували за військову місію в Сирії, не хочуть сприйматись як боягузи. У цьому рішенні, яке нікому не далося легко, лежить і людський трагізм. Муки сумління апологетів цієї участі Німеччини у бойових діях, мабуть, сильніші, ніж у противників цієї місії. Однак останнім не варто розслаблятися. Тому що і вони не можуть запропонувати переконливої альтернативи.