Марія Гайдар - політгастарбайтерка чи зрадниця батьківщини?
Дивно, що який-небудь відвідуваний інтернет-ресурс ще не створив лонгріду "топ-10 російських журналістів, які виїхали працювати за кордон". Утім, можливо, і створив, просто я не натрапив. До цього явища вже встигли звикнути, і в робочу еміграцію відправляються деколи цілими редакціями. Інша справа - політики. Рішення Марії Гайдар переїхати до Одеської області працювати під началом Міхеіла Саакашвілі спричинило ефект, наче від вибуху бомби.
Всі наші уявлення про від'їзд політиків чи бізнесменів з політичними амбіціями за кордон не передбачали роботи там "за спеціальністю". Можна ховатися від переслідувань, виношувати підступні плани реваншу або тихо доживати свій вік, можна читати лекції, займатися наукою чи благодійністю, влаштовувати карнавальні мітинги біля російського посольства. Але от щоб так, віце-губернатором, - це не лізе ні в які ворота. Та ще до кого - недавнього найлютішого ворога, найнятого нинішнім найлютішим ворогом, яким, своєю чергою, ляльководить найнайлютіший ворог. І хоча війни ні з ким із них немає, така співпраця прирівнюється до зради батьківщині - ні більше, ні менше.
При цьому в Україні місцеві ура-патріоти точно так само кричать про зраду, оскільки підозрюють, що влада найняла засланого козачка. Адже в Росії, на їхню думку, не може бути інших людей. Мовляв, були б там інші, скинули б давно свого, як ми на Майдані, а не до нас їхали. Свої за такої погоди вдома сидять, телевізор дивляться, тільки чужі сновигають, як казав кіт Матроскін. І ті, й інші при цьому відчайдушно лицемірять, адже перші не раз говорили "не подобається - валіть", а другі - "ми відкриті для світу".
Лояльність напоказ
Хто б не коментував цю історію, включно із самою Гайдар, змушені демонструвати свою лояльність тому боку, на якому вони в даний момент опинилися. Маша заявляє, що Україна воює з Росією, що завжди вважала Крим українським і приходить на першу прес-конференцію в патріотичній футболці.
З іншого боку, її колишній начальник і, скажімо так, колишній близький соратник губернатор Микита Бєлих поспіхом пише про те, як Маша помилилася, коли пішла на роботу до супостатів, які негативно ставляться не тільки до влади, але й до всіх росіян. Чим викликає бурю серед ліберальної публіки, багато представників якої дружать з Микитою ще з часів СПС (Союз правих сил - із 1999 по 2008 рік - політична партія в Росії, від 2011-го - громадсько-політичний рух. - Ред.). Не сумніваюся - ніхто не змушував його виступати в дусі розбору персональної справи на парткомі. Адже, наприклад, інший екс-начальник і вже зовсім не соратник, віце-мер Москви Леонід Печатников, у якого Гайдар працювала радницею, обійшовся без пафосних і взагалі без будь-яких заяв.
Не можу сказати, що я надто вже добре знав Машу Гайдар, незважаючи на те, що досить довго пропрацював із нею буквально пліч-о-пліч: ми разом вели ранкове шоу на "Эхо Москвы", куди саме я її і привів. Людина вона вельми замкнена і зайвого про себе воліє не говорити. Більше того, як політик вона очевидно вельми цинічна і прагматична: може спочатку публічно сказати, що Микита Бєлих продав душу дияволу, або що Саакашвілі - огидний, а потім, наче нічого не сталося, піти до них працювати.
Але все це нісенітниця, оскільки в політиці слова мало значать. Ще менше вони значать у чиновників. Опинившись на своєму місці, в своїй тарілці, Маша буде працювати цілодобово, землю рити, битися, незважаючи на посади і особистості, і свого неодмінно доб'ється. Тому якщо українцям, жителям Одеської області, потрібно "їхати, а не шашечки", можна сказати, що з Машею їм пощастило. І мені щиро шкода, що не пощастило нам.
Куди податися опозиціонеру?
Микита Бєлих у своєму короткому, але галасливому пості вказав на труднощі із самореалізацією Маші на батьківщині. Це він правильно підмітив, опозиційним діячам дійсно з кожним днем усе важче самореалізуватися, бути обраним, та хоча б підписи на свою підтримку зібрати й попутно не потрапити під домашній арешт або навіть до в'язниці. І все це під улюлюкання "ви тільки язиком базікати вмієте, все критикуєте, а ділом довести свою спроможність не можете". Але де ж доводити щось, як не за кордоном, якщо вдома - рішуче неможливо? Ну хіба що з повною втратою обличчя, як це вийшло у самого Микити Бєлих або уповноваженої з прав людини Елли Памфілової, яка учергове лякає "помаранчевими революціями".
На відміну від журналістів, російських опозиціонерів, запрошених попрацювати реформаторами за кордоном, навряд чи буде багато. Просто місць, де вони могли б таким чином знайти собі застосування, не так багато. У країнах із розвиненою демократичною системою - гігантська конкуренція, там своїх реформаторів дівати нікуди. А Україна, де влада використовує їх ще й як тролінг Путіна, - не гумова.
Чомусь часто кажуть, що рішення про роботу за кордоном ставить хрест на політичній кар'єрі в РФ. Але це виглядає логічним, тільки якщо всерйоз вважати, що нинішній режим і нинішня політична ситуація в Росії - назавжди. Але наш власний історичний досвід показує, що все змінюється, іноді несподівано і досить швидко. І чиї політичні кар'єри в цьому випадку виявляться більш перспективними - тих, хто виїжджає, сидить у в'язниці, збирає підписи на свою підтримку або тих, хто щосили тримається за крісло, яке дісталось ціною таких зусиль та принижень, - велике питання.