"Розрив дипломатичних відносин" - митрополит Волоколамський Іларіон, головний дипломат Російської православної церкви (РПЦ), дуже точно охарактеризував в інтерв'ю російському телебаченню рішення Священного Синоду РПЦ. Синод постановив тимчасово припинити поминати Вселенського патріарха Варфоломія на літургії і перервати будь-які контакти зі структурами, де головують представники Константинопольського патріархату.
Наступний етап - розрив євхаристійного спілкування, тобто дозволу клірикам обох церковних юрисдикцій разом брати участь у богослужіннях, а вірянам - причащатися в храмах обох патріархатів. Другий крок - набагато серйозніший, ніж перший. Адже він означає, що РПЦ, фактично, відмовить найстарішому православному патріархату в легітимності. Я впевнений, що цей захід буде запроваджений дуже скоро. Адже патріарх Варфоломій не відмовиться від планів створення помісної православної церкви України.
В патріаршій резиденції в стамбульському районі Фенер вважають: передача в 17 столітті митрополитам московським права призначати єпископів у Києві не означала відмови константинопольського патріархату від своєї юрисдикції в Україні. У Москві мають протилежну думку: Україна була переведена під повну юрисдикцію Москви назавжди. Дискусія про те, мав чи не мав права патріарх Варфоломій направляти своїх екзархів до Києва для організації майбутнього установчого помісного собору нової церкви, тепер триватиме роками, якщо не десятиліттями. Церковні конфлікти часом тривають століттями.
Ізоляція патріарха Кирила
Більшість помісних церков, швидше за все, не стане сперечатися з Константинопольським патріархатом. РПЦ опиниться в ізоляції або напівізоляції (якщо її підтримають, як відбувалось раніше, Грузинська, Сербська і Болгарська церкви). Потім підуть конфлікти навколо церковної власності на території України. З одного боку, там вистачає своїх радикалів, з іншого - провокаторів російських спецслужб. Особливо, з огляду на майбутні президентські і парламентські вибори наступного року. Боюся, що заворушення, можливо масові, на квазірелігійній основі цілком можливі. У Кремля з'явився чудовий привід посприяти дестабілізації ситуації в країні, з якою Росія веде війну вже п'ятий рік.
"Війна" - взагалі найголовніше слово в цій міжцерковній кризі. Колишній митрополит РПЦ, нині голова самопроголошеного Київського патріархату Філарет Денисенко надсилав у Стамбул прохання про автокефалію з середини дев'яностих років. Вони весь цей час залишалися без відповіді і ніяких екзархів константинопольський патріарх в Київ не делегував. Висловлю особисту думку: навіть якби ніякого константинопольського патріархату взагалі не існувало, то питання про створення національної української церкви все одно виникло би саме зараз.
Тому що чотири роки риторики офіційних спікерів РПЦ про "русский мир", "українців і росіян як єдиний народ" і "громадянську війну на українській землі" не могли викликати ніякої зворотної реакції, крім зростання бажання максимально відокремитися від усього московського, мати "свою" національну, патріотичну церкву. Ту, яка, як "Київський патріархат", продовжить благословляти батальйони АТО, що йдуть на фронт, організовувати госпіталі для поранених і збирати посилки військовим. Саме логіка війни прискорила процес створення автокефалії. Якщо говорити мовою бізнесу, український попит багато в чому народив константинопольську пропозицію.
Чи могла РПЦ піти наперекір Путіну?
Частина найбільш активних представників православної громадськості та кліриків РПЦ взяла на озброєння новий аргумент: створення української автокефалії спричинить поширення єресі філетизму - просто кажучи, націоналізму в новій українській церкві. Думаю, у військових умовах це явище, на жаль, абсолютно неминуче. Але досить дивно чути ці звинувачення від тих, хто нічого не зробив, а часом заохочував молебні на позиціях так званих "ополченців", закликав до російської визвольної боротьби і прославляв створення "Новоросії". Інстинктивний імперський шовінізм, властивий значній частині кліру і віруючих РПЦ, зіткнувся з неминучим в умовах війни націоналізмом колишніх українських "братів".
Єдиним способом для Російської церкви зберегти її вплив в сусідній країні могло б стати чітке і недвозначне засудження або хоча б відмежування від нинішньої української політики Кремля, причому на її ранньому етапі. Оскільки цього не сталося (а статися і не могло), то автокефалії бути, як бути, ймовірно, і розколу серед українських православних. Тим більше, що кремлівська адміністрація не пошкодує сил і засобів на його підтримку. Адже на війні всі засоби добрі, чи не так?
Ми спостерігаємо за остаточними похоронами месіанських домагань російської церковної ієрархії і концепції "русского мира". І це могло б стати початком чогось нового в житті церкви. Але чекати тверезого аналізу того, що сталося, ні від кліриків, ні від православної громадськості, на жаль, не доводиться. Вихід України буде списаний на безпринципного Порошенка (до речі, парафіянина УПЦ МП), греків-інтриганів з Константинопольського патріархату, що заздрять силі і могутності РПЦ, ну і, звичайно, на американців, без яких, як відомо, в світі взагалі нічого ніколи не відбувається.
До цього - я цілком серйозно - мабуть, слід додати НАТО. Адже до посвячення патріарх Варфоломій, як всі вже прочитали у "Вікіпедії", служив два роки строкової служби офіцером турецької армії. Цей факт його біографії вже щосили обговорюється на форумах в православній блогосфері.
Церква (разом з більшістю російського суспільства) продовжить грати звичну роль жертви світових змов. А це означає, що і до неминучих соціальних і політичних буревіїв, що намічаються в Росії, вона, швидше за все, виявиться так само не готовою, як не була готова до кризи навколо України.
Автор: Костянтин Еггерт - російський журналіст, ведучий програм телеканалу "Дождь". Автор щотижневої колонки на DW.
Цей коментар є особистою думкою автора. Вона може не збігатися з думкою української редакції та Deutsche Welle загалом.