Коментар: Чому Україна забороняє російську поп-культуру
Тимура Юнусова вперше показали по телевізору у 2004 році - на НТВ був великий сюжет про московську "золоту молодь", і юнак, який співав написану ним пісню "Лохам тут не місце", чудово виглядав серед інших молодих героїв світу наївного московського гламуру початку нульових.
Через десятиліття він, уже відомий під псевдонімом Тіматі, - широко знаменитий герой російської офіційної естради, чоловік у псевдовійськовій формі чеченського зразка і з бородою радикального ісламіста, який співає хвалу Всевишньому та Володимиру Путіну. Це могло би бути смішною пародією, але ні, артист ставиться до своєї творчості так само серйозно, як і його кумир Володимир Путін до своєї історичної місії. Колись кліпи Тіматі вивчатимуть культурологи, щоби зрозуміти, як мутували масові смаки у Росії часів пізнього путинізму.
Свобода не боїться Кобзона
Нормальна людина над естрадною пропагандою лише посміється, як кепкували радянські люди над хітами типу "Дякуємо вам за ваш великий подвиг, товаришу генеральний секретар" у часи Брежнєва. Культура як ідеологічна зброя - так, це щось звідти, з глибоко радянських часів, але варто зазначити, ця зброя стріляла лише в один бік. У країнах соціалістичного табору глушили радіостанції, забороняли книги і музику, піклувалися про ідейну чистоту населення, а з іншого боку залізної завіси нікого не лякала перспектива розповсюдження хітів Йосипа Кобзона чи фільмів про героїчних співробітників КДБ. Свобода - на те вона і свобода, щоб не боятись тоталітарної пропаганди.
Українська держава веде свій рід, як би образливо це зараз не звучало, не від великих взірців демократії, а лише від Української Радянської Соціалістичної Республіки, яка формально припинила своє існування у 1991 році. 24 роки - зовсім невеликий строк і для людини, і, можливо, в міністерстві культури України залишився якийсь ветеран, котрий встигнув свого часу попрацювати над складанням заборонних циркулярів, де через кому йшли нобелівський лауреат Олександр Солженіцин, шансоньє Віллі Токарев, металісти Kiss і безневинний естрадник Хуліо Іглесіас. Складання заборонних списків - теж важливе уміння, і за колишню УРСР варто порадіти, що вона не втратила цього вміння, не розміняла його на буржуазну толерантність і вседозволеність.
Річ не у війні
Хтось скаже, що війна неминуче впливає на рівень терпимості. Чи прийшло би комусь в голову влаштовувати концерти німецької естради у Москві чи Ленінграді у 1943 році? Такий аргумент часто звучить в Україні, але ті, хто його повторює, чомусь не помічають, що, зводячи усі суперечки до радянської риторики часів Другої світової, вони відтворюють саме путінську логіку, в якій кожне "Євробачення" - це Сталінград, а кожен футбольний матч - Курська дуга.
Війн у історії було більше однієї, і варто мати на увазі, що Україна сьогодні - можливо, єдина у Європі країна, де в культурному мейнстримі немає жодного місця для людей, які готові поставити під сумнів правоту своєї держави та її збройних сил. Уся антивоєнна світова культура останніх десятиліть наче обійшла Україну стороною - нехай В’єтнам, нехай Ірак, але й у Росії у часи чеченських воєн було достатньо лідерів громадської думки, політиків, журналістів і діячів мистецтва, які повторювали, що треба зупинити війну і домовлятися з сепаратистами про що завгодно аж до відділення їхньої республіки від РФ.
В Україні так не заведено: територіальна цілісність для усіх, крім невиправних маргіналів, - святиня, за яку слід вмирати. Чи варто дивуватися, що у такій ура-патріотичній атмосфері виникають заборони на якісь фільми, концерти чи пісні?
Заборонений - означає, популярний
У достатньо нудній творчій біографії російського співака Тіматі скасований концерт в Одесі, можливо, назавжди лишиться найяскравішим та найважливішим епізодом. Сам голова облдержадміністрації, колишній президент Грузії Міхеіл Саакашвілі наполегливо радив одеситам не приймати Тіматі у своєму місті. Услід за цим про скасування концерту оголосив і клуб, де Тіматі мав виступати. Тепер Тіматі - не просто Тіматі, він віднині - заборонений в Україні артист, і цей титул можна писати на афішах і обкладинках дисків, заборонене завжди стає привабливим. Якщо ти заборонений, це документальне підтвердження, що ти не нікчемність, чи не правда?
Якби Україна дійсно була впевнена у собі, у своїй історичній правоті й у тому, що вона воює за щось життєво важливе для кожного громадянина держави, потреби у "чорних списках" поп-зірок у неї би не було, а зірки російської естради самі би відмовлялися від концертів у країні, де їм не раді. Але впевненості у собі, напевно, немає, і тоді із запорошеного пилом радянського арсеналу доводиться діставати найпростіший механізм - заборону.
Автор: Олег Кашин - незалежний журналіст, працював у журналах "Русская жизнь", "Эксперт", газетах "Коммерсант", "Известия", був членом Координаційної ради російської опозиції.