Кіра Муратова: ретроспектива в Німеччині

DW поговорила про творчість Кіри Муратової з тими, хто знав цю видатну радянську й українську кінорежисерку-класика особисто - Ізою Віллінґер (Isa Willinger), режисеркою-документалісткою і авторкою книги про Кіру Муратову, та Гелін Ґеррітсен (Heleen Gerritsen), кінорежисеркою та керівницею фестивалю східноєвропейського кіно goEast, який щорічно проводиться у Вісбадені. Наводимо уривки з цієї розмови.

Іза Віллінґер: Вперше подивитися фільми Кіри Муратової мені довелося в 2006 році в Нью-Йорку, де я в той час вчилася. Там організували велику ретроспективу, присвячену її творчості. І буквально всі роботи викликали у мене невимовне захоплення. Мені вони видалися дуже феміністськими, і пізніше я розкрила цей аспект її творчості у своїй магістерській роботі. А в 2013 році, спеціально для зустрічі з Муратовою, я приїхала до Одеси, де у нас відбулася з нею тригодинна розмова.

Зустріч з Кірою Муратовою стала для мене головною подією року. Мене вразила її мудрість - в міркуваннях про життя, про режисуру, про мистецтво як таке. І мене вразило її абсолютно особливе світовідчуття, її глибокий песимізм. У людському існуванні, в світі вона бачила суцільні хаос і нещастя.

Вона сприймала життя в дуже похмурих тонах і в зв'язку з цим наводила приклад Німеччини - країни великих композиторів, письменників і поетів, яка, незважаючи на свій високий культурний рівень, в 1930-ті роки стала нацистською. Кіра також розповідала мені, як вона спочатку раділа перетворенням в Україні і наскільки її потім розчарувало те, як стали там розвиватися події після Майдану. В її уявленні, виходячи з цього досвіду, в майбутньому нас нічого доброго не чекає.

Гелін Ґеррітсен: Муратовій вдалося створити свій власний всесвіт, вона розробила абсолютно індивідуальну кіномову. Особисто для мене в ній цікавим є і те, що вона творила в будь-яких умовах - у Радянському Союзі, де їй доводилося боротися з цензурою, та після його розпаду, коли її фільми виявилися недостатньо комерційними і в неї був мізерний бюджет. Не кажучи про те, яких видатних людей вона відбирала до себе в команду. Взяти хоча б Ренату Литвинову.

Герої її фільмів надзвичайно ексцентричні, для глядача їхні дії абсолютно непередбачувані. Її стрічки реалістичними не назвеш. Вони зроблені в дусі сюрреалізму, в них чимало комічного. Як розповідала мені Кіра Муратова, її кумиром завжди був Чарлі Чаплін, вона виросла на його фільмах і все життя обожнювала їх. І це відчувається в її роботах. Таке в кіно сьогодні можна побачити вкрай рідко. Тому її смерть - це величезна втрата для кінематографа.

DW: Які фільми Кіри Муратової справили особисто на вас найбільше враження?

Іза Віллінґер: Звичайно ж, це "Астенічний синдром", який виборов у 1990 році "Срібного ведмедя" на Берлінале. Цим фільмом вона наче зводить рахунки з Радянським Союзом. Також її остання робота - "Вічне повернення" - абсолютно чудова і дуже сильна з естетичної точки зору та з погляду форми. Ну і, звичайно, "Довгі проводи" - одна з ранніх і найбільш відомих її стрічок.

Гелін Ґеррітсен: "Астенічний синдром" мене просто вразив. Уперше я його подивилася лише у 2006 році. На той момент я вже багато часу провела в Росії. Цей фільм - не аналіз, не зведення рахунків. Цей фільм - пророцтво, передбачення того хаосу, в який Росія занурилася в 1990-ті роки.

Кіра Муратова не подобалася жодному з правлячих режимів, хоча "борцем з режимами" у творчості не була. Більше того, героями її фільмів були і голова виконкому, і міліціонер, і "прості робітники".

Іза Віллінґер: Ці фільми неоднозначні, в них присутній підтекст. І в них не пропагується ідеологія, що домінувала в країні.

Гелін Ґеррітсен: Я думаю, жодному режиму не буде до смаку художник, який виявляє турботу про "маленьку людину". Як сказала в одному інтерв'ю сама Кіра Муратова, "і пташку шкода, і кішку шкода". І це дуже показово для неї. У своїх фільмах вона завжди показувала дві сторони медалі. Герої її стрічок - нормальні люди, які в екстремальних ситуаціях демонструють себе з несподіваного, "ненормального" боку. У стрічках Муратової багато агресії. Але це - не самоціль, а відбиток того, що відбувається в реальності.

Що робить творчість Муратової цікавою для західного глядача?

Іза Віллінґер: Фільми Муратової цікаві будь-яким глядачам, Муратова завжди знаходила нові оригінальні кінематографічні ідеї. Можливо, її фільми можуть допомогти західним глядачам зрозуміти, що відбувалося в 1990-х на пострадянському просторі. Муратова розробила свою власну художню стратегію поводження з уламками минулого, її фільми показують, як поводитися зі спадщиною Радянського Союзу.

Гелін Ґеррітсен: В її фільмах представлений абсолютно відмінний від західного світ, та ще й під кутом зору кінематографіста-жінки. До того ж, у Муратової особливий, неповторний творчий почерк.

Кіра Муратова народилася в Румунії, довгий час жила в Росії, потім поїхала в Україну. Представником якої культури бачите її особисто ви?

Іза Віллінґер: Це складне питання. Муратова якось сказала, що російська культура та мова були її першою батьківщиною, але я думаю, вона мала на увазі - першою порівняно з румунською, адже вона народилася в Румунії, провела там частину свого дитинства, і її мама була румункою. Я думаю, що Муратова найбільше відчувала себе вдома "на околиці", якщо хочете, в провінції. Так само як і метрополія, провінція - це особливий культурний простір. Там вона знаходила ексцентричних героїв своїх фільмів, там вона знайшла для себе певну свободу.

Гелін Ґеррітсен: Важко дати однозначну відповідь. Більшість фільмів Кіри Муратової створені в Одесі. Хоча місця дії її стрічок абстрактні й підійдуть для будь-якого куточка пострадянського простору. Її творчість цікава всім. Шкода лише, що широкому глядачеві вона не настільки відома. Але з упевненістю можу сказати: того, в кого знайомство з творчістю Кіри Муратової ще попереду, очікує чимало відкриттів.