Людяність у часи жорстокості: серед українців - понад дві тисячі «Праведників народів світу»

У часи Голокосту - катастрофи європейського єврейства - представники інших національностей ставилися до євреїв по-різному - від байдужості до ворожості. Більшість беземоційно спостерігала за тим, як сусідів та знайомих заарештовували й вбивали. Були й такі, що допомагали нацистам в «остаточному вирішенні єврейського питання», інші наживалися за рахунок пограбованого майна. Але й в аморальну добу залишалися ще люди з дивовижною мужністю й найкращими людськими рисами.

Випадковий початок

Як свідчать архівні документи ізраїльського меморіального комплексу "Яд-Вашем", більшість прикладів порятунку починалася випадково. Дехто з майбутніх «праведників» спершу ставав свідком переслідувань та катувань й прагнув допомогти жертвам, до когось майбутні порятовані зверталися напряму. У таких випадках рятівники поставали не лише перед непростою дилемою, але й мали прийняти рішення миттєво, часто інстинктивно. Іноді ж процес порятунку розвивався поступово: надавши їжу та притулок на кілька діб між родинами рятівників та порятованих зав’язувалась тепла дружба й тоді "праведники" раз по раз ризикували життям задля допомоги нужденним.

У Східній Європі цей ризик був найвищим. За переховування євреїв нацисти карали винищенням цілої сім’ї рятівника. Про це сповіщали численні листівки на вулицях, офіцери СС регулярно навідувалися з перевірками. У Західній Європі "праведникам" у разі викриття загрожувало заслання до концтаборів. Таким чином обидві сторони жили у постійному відчутті страху: їх могли видати сусіди або ж "винюхати" есесівські вівчарки. Для багатьох це означало потребу змінити свій звичний спосіб життя: менше з’являтися на людях, не запрошувати до себе в гості, менше говорити з сусідами та привертати до себе увагу.

Альтруїзм та емпатія

Серед праведників - християни всіх конфесій і мусульмани, набожні й атеїсти, чоловіки і жінки, люди різного віку і усіх професій, освічені та неписьменні селяни, заможні та бідні. Серед них є викладачі університетів, лікарі, клерки, монахині, дипломати, партизани, поліцейські, рибалки і навіть власник цирку та директор зоопарку.

Вчені довго намагалися скласти загальний портрет "праведників", аби краще зрозуміти їхню мотивацію прийти на порятунок. Професор соціології Самуель П. Олінер та його дружина Перл М. Олінер - викладачі з університету Каліфорнії - вважають, що усіх рятівників вирізняв альтруїзм, висока емпатія та відчуття співучасті. Це, на думку деяких дослідників воєнного періоду, доводить, що нехай мінімальний, але вибір існував і тоді: змиритися з ситуацією або ж чинити опір.

Їхня допомога мала різні форми: хтось таємно підгодовував, непомітно вкладаючи яблука у кишеню перехожому, хтось допомагав грошима чи одягом, інші надавали притулок у себе вдома: на ніч або на кілька років. Саме останні найбільше підходять під критерії визнання «Праведника народів світу». Це офіційне звання, яким від часу свого заснування 1953-го року інститут пам’яті Голокосту «Яд-Вашем» у Єрусалимі нагороджує тих, хто, наражаючи власне життя на небезпеку допомагав рятувати євреїв. Станом на кінець 2010-го року нагороджено майже 24 тисячі «праведників» у 44 країнах, з них – 2363 в Україні.

Українські «праведники»

Одна з понад двох тисяч історій українських праведників – історія Павла та Любові Герасимчук з села Шубків на Волині. З початком нацистської окупації 1941-го року, Герасимчук сам запропонував допомогу єврейському підприємцеві Ісаакові Хомуту з Тучина, з яким він приятелював. У вересні 1942-го, коли пішли чутки про підготовку ліквідації Тучинського гетто, Хомут скористався пропозицією Герасимчук. Дружина Хомута Поліна і його восьмирічна дочка Лара уночі того ж вечора втекли з гетто й вирушили до Шубкова. «Прийшли під вечір вона з дівчиною. А Ісаак потім сам прийшов. Він був у гетто, вже побитий», - згадувала Любов Герасимчук. Ісаак пережив ліквідацію гетто в укритті, попередньо віддавши старшу дочку Ханеле іншій українській родині, яка обіцяла подбати про неї. Але сталося по-іншому: її видали поліцаям.

Павло Герасимчук чудово знав, що переховуючи євреїв, ризикує своїм та життям домочадців. Часом до них доходили чутки про покарання викритих рятівників євреїв. Через декілька тижнів він попросив Хомутів піти. Втім, думка, що він посилає людей на точну смерть не дала йому спокою. Хомути залишилися у Шубкові. 

Півтора року у сіннику

Так, обіцяна тимчасова допомога переросла в постійну і єврейська сім'я залишилася у Герасимчуків до кінця окупації. Протягом 18 місяців вони поперемінно ховалися у двох укриттях, споруджених на обійсті волинських селян. Час від часу, в безмісячні ночі, Хомути крадькома виходили на подвір'я вдихнути свіжого повітря. Господарям довелося сильно обмежувати себе, щоб прогодувати ще трьох осіб - нелегке завдання у голодні роки війни.

«Павло не міг дати нам багато, бо сам був бідним. Трошки хлібу, супу, пляшку питної води…,- розповідає Лара Оберландер (Хомут), - Десь раз на день він заходив у сінник, вдаючи, що йде туди за сіном для коней. Треба було все робити так, щоб не привертати увагу сторонніх. Принесений хліб нам доводилося ділити з мишами. Вони були там повсюди, ці «друзяки». Я ж дуже боялася мишей, але довелося й до цього звикнути», - згадує вона.

Щодня, коротаючи час, Ісаак розповідав доньці історії з Біблії, а сам, з принесених Павлом матеріалів, виготовляв для дітей Герасимчуків ошатне взуття у якому вони щонеділі ходили до церкви. 

Пошуки праведників тривають

Після звільнення Герасимчук повернув врятованим золотий годинник, відданий їм Ісааком Хомутом як плату за допомогу. Повернувшись до Тучина Хомути знайшли спорожніле місто: з трьох тисяч єврейських мешканців міста нацистську окупацію крім них пережили лише близько двох десятків осіб. Згодом сім’я Хомутів емігрувала до США, підтримуючи зв’язки зі своїми рятівниками. Відтак, у березні 1990-го року «Яд Вашем» відзначив Павла і Любов Герасимчук почесним званням «Праведників народів світу». Згодом звання це отримали і їхні діти - Клавдія, Галина та Микола.

Процес пошуків «праведників» триває і досі, хоча з плином часу нагороди дедалі частіше отримують не самі рятівники, а їхні діти та онуки.

Автор: Дмитро Каневський
Редактор: Євген Тейзе