Німецький урок подолання тоталітарного минулого

Райнер Еппельманн - людина-легенда. Один з опозиціонерів у НДР, пастор, правозахисник і ворог Соціалістичної єдиної партії Німеччини (СЄПН) номер один. Після перших вільних виборів у НДР у 1990 році Еппельманн очолив міністерство роззброєння і оборони та брав активну участь у зміні політичних еліт. Боротьба із соціалістичним спадком стала справою його життя. Нині він працює у Федеральному фонді дослідження диктатури СЄПН.

Deutsche Welle: Чи може досвід опрацювання минулого НДР після об'єднання Німеччини допомогти Україні у її переосмисленні свого радянського минулого?

Райнер Еппельманн: Коли ми розпочали цей процес, наша ситуація була дуже особливою. Дві третини нашої об'єднаної країни були не комуністичною диктатурою, а демократією за західним зразком. Через це опрацювання комуністичного минулого давалося нам набагато легше, ніж іншим. В українців нині складніше завдання. Наприклад, відкриття архівів, на що 15 років тому ще ніхто не наважувався - можливо, через тих, хто мав достатньо впливу і побоювався, що у паперах може зберігатися шкідлива інформація про них. Або ж через те, що ці люди хотіли мати більше часу, аби знищити все, що могло б бути для них небезпечним. У нас також знищували документи. Вирішальне питання сьогодні: наскільки доречно все це робити. Чи допоможе це нам жити далі, чи призведе до озлоблення та розпачу? Але все це українці мусять вирішити для себе самі.

Як ви оцінюєте останні кроки української влади у цьому напрямку?

Треба визнати, що в Україні це має відбуватися зовсім по-іншому, ніж у нас. І я б утримався від того, аби з власного досвіду революції, яка в нас, на щастя, була лише одноразово, роздавати українцям поради та робити якісь пропозиції. Я можу лише сподіватися, що їм вистачить мудрості. Я також можу припустити, що те, що вони зараз зробили, зарадить оздоровленню політики та внесе ясність у суспільство. Але якщо кінцевою метою є об'єднати усіх українців, які живуть в Україні, з усіма їхніми відмінними уявленнями та побажаннями, то про все це треба багато говорити та розмірковувати.

Повертаючись до Німеччини, чи можна вважати опрацювання соціалістичного минулого у нових федеральних землях завершеним?

Ні, на наше глибоке переконання, його поки ще не можна завершити. У нас, у Німеччині, є подвійна освітня місія. Значна частина освітньої активності та суспільної дискусії має бути присвяченою періоду нацистської диктатури та Другої світової війни, Голокосту. Є також друга частина. Вона стосується того, як обидві частини Німеччини жили після цього, особливо - друга німецька диктатура у НДР. Ми думаємо, що уроки нашої історії - це, по-перше, ніколи знову війна, по-друге, ніколи знову диктатура.

Сьогодні ми живемо в умовах демократії, і можливо, нам, німцям, пощастило, що ми закінчили Другу світову війну не як переможці. Натомість ми пережили жахливу поразку, яка довела нас до меж нашого існування. У перші роки жоден народ світу - і це зрозуміло - не хотів більше ніколи мати з нами справу. Аби пережити це, ми мали дуже інтенсивно опрацювати наші власні помилки та невдачі. Більшості переможців так і не вдалося критично подивитись на власні вчинки. І можливо, тепер українцям варто було б критично роздивитись власне минуле у складі СРСР. Якщо це зробити з розумінням і тактовно, це може допомогти Україні. Але робити це треба лише засобами демократії та справедливості.

Чи старі еліти НДР зберегли свій вплив у сучасній Німеччині?

Усі, хто обіймав найвищі посади, пішли добровільно... Частина членів Ради безпеки була змушена пройти через судовий процес, і дехто з них був засуджений. Також був процес через фальшування виборів. Але тоді дуже показовою була безпорадність правосуддя. Лише двох було засуджено, бо вони визнали свій злочин. Інші просто говорили, що вони ні про ще не знали. Але ті, хто стали наступниками колишньої Соціалістичної єдиної партії Німеччини (СЄПН) у сучасному парламенті, не є тим ж самими людьми, що були у часи НДР. Вони на той час були членами партії, але жоден з них не належав до її керівництва. Ті, хто мав відношення до керівних позицій, нині все ще є радниками у комерційному середовищі. Бізнесу стали в нагоді їхні особисті контакти у Східній Європі та Росії.

Чи заважає зараз людині статус колишнього члена СЄПН?

Я можу собі уявити, що комусь це заважає. Але в будь-якому випадку немає жодних встановлених державою правил, які б забороняли представнику сучасної партії Лівих бути, наприклад, машиністом потягу чи засідати у місцевому парламенті. Ми виходимо із того, що ці люди стали частиною демократичної системи ФРН, що вони в чомусь хочуть діяти у політичній та громадській сферах не так, як це бачить нинішня велика коаліція. Але йдеться не про відхід від моделі сучасної ФРН, того, як вона створена та функціонує. Я так розумію, що в Україні зараз зовсім інша ситуація. Там є групи, які суперечать один одному у наріжних питаннях і бачать майбутнє власної країни зовсім по-іншому. Настільки, що вони думають: "Ми такі різні, що не можемо залишатися разом".

Чи потрібне засудження комуністичного минулого, аби подолати спадок диктатури?

Якщо Україна бачить своє майбутнє демократичним, а люди усвідомлюють, що незалежно від віросповідання, політичних переконань необхідно дотримуватися законів, конституції країни, то доведеться примиритись із тим, що у людей може бути різне бачення минулого і майбутнього країни. Втім, і у нас змінювали назви вулиць, але назви із іменами героїв НДР також подекуди залишилися. Все не було змінене на сто відсотків, не були запроваджені штрафні заходи. Я б побажав українцям бути терплячими та великодушними, але заради власної гордості чи віри у власну непогрішність не приховувати минуле. Я розумію ці закони як спробу критично розглянути власну історію. І це може лише допомогти українцям. Німцям це принаймні, безперечно, дуже допомогло.

Як відбувалися демонтаж пам'ятників комуністичним лідерам та перейменування вулиць у Німеччині?

У нас це зазвичай відбувалося як ініціатива знизу. І пам'ятні дати завжди використовуються активістами для того, аби нагадати, що такі й такі назви вулиць мають нарешті зникнути. Навіть в умовах демократії суспільство не може мати нормального майбутнього без мотивації громадськості та її готовності діяти. І якщо демократичне суспільство не сигналізує чітко, що воно цінує правду, засуджує злочини та шанує людей, які виказали громадянську мужність, якщо всього цього не відбувається, не варто дивуватись, що багато людей перестають вважати, що воно того варте.