Пам'ятні споруди часів нацизму: на межі дозволеного

"Позаду, на виході до саду, вже сонячно, там ми встановили нове велике вікно. Такі вікна ми хотіли би встановити й на фасаді будинку", - директорка дитсадка "Сонячний промінь" Бірґіт Ґроль (Birgit Groll), який відвідують 50 дітей з берлінського району Шоневайде, веде нас яскраво розмальованими кімнатами. Сьогодні важко уявити собі, що понад 70 років тому, у часи націонал-соціалізму, тут перебували примусові робітники. Передні маленькі вікна міняти не можна, адже ця будівля - пам’ятка архітектури й охороняється законом. Бірґіт Ґроль зітхає, розповідаючи про складнощі з ремонтом даху й теплоізоляцією. Варто жити сьогоднішнім днем, для дітей. Але це не означає, що директорка не усвідомлює важливості пам’яті цього місця: "Коли перебуваєш тут сам на ранковій зміні, виникають дивні почуття". 

Дитячий садок "Сонячний промінь" входить до комплексу бараків нацистського табору примусових робіт, встановлених 1943 року в жилому районі Берліна Шоневайде. Ці бараки належать до загалом 3000 будівель примусових таборів німецької столиці - і на сьогодні це єдиний табір, який зберігся. Через те, що ці 13 бараків побудовані з каменю, а не з дерева, як інші бараки, вони не постраждали в часи війни й історичних змін - і нагадують сьогодні про майже півмільйона примусових робітників, яких нацисти експлуатували в Берліні. Одна половина комплексу - меморіальний документально-інформаційний центр, а друга ще з часів НДР належить приватним власникам або здається в оренду: під дитсадок, майстерні, приймальню фізіотерапевта, сауну, автомобільний салон і боулінг-клуб.

Суцільні злочини

Незважаючи на те, що до "третього рейху" для примусових робіт було депортовано майже 13 мільйонів людей, серед яких примусові робітники, військовополонені, арештанти й в’язні концентраційних таборів - на сьогодні вони залишаються "забутими жертвами", каже Крістіна Глаунінг (Christine Glauning). Вона керує Меморіальним центром примусової роботи часів націонал-соціалізму, який сьогодні розташований у шістьох бараках. У часи НДР цими будівлями послуговувався Інститут вакцин. За словами дослідниці історії, "Примусові роботи були очевидним злочином". Зазвичай примусові робітники йшли колонами на виробництва, фабрики, кладовища, в майстерні чи приватні будинки, де їх експлуатували. "Робітники контактували з місцевим населенням. Незважаючи на суворий нагляд, уникнути цього було неможливо".   

Перша постійна виставка музею, організована 2013 року в одному з бараків, отримала назву "Повсякдення примусових робітників". За допомогою різних медіа, на основі біографій у музеї розповідають історії життя жертв. Наприклад, про польку Геновефу Чуб (Genowefa Czub), яку перевели з концтабору Аушвіц до Берліна на примусові роботи на фабриках. Або про росіянина Миколая Федоровича Галушкова, котрий у свої 15 років мусив працювати могильником на кладовищі. Або про українку Зинаїду Башлай, привезену 1942 року до Берліна, яка мусила працювати покоївкою авіатора.  

За допомогою фотографій з приватних архівів та сучасних відеоінтерв’ю виставка вражає глядача. Після всіх цих спогадів, на виході з бараку відбирає мову. Як можна йти до сауни у наступному бараці, якщо колись зимою примусові робітники тут замерзали від холоду? Як можна купувати авто, якщо примусових робітників експлуатували на металовиробництвах? Які кеглі, зважаючи на страждання, котрі бачило це місце?  

Музей ковбаси, селфі й пікнік?

"Це цікаво", - каже Крістіна Глаунінг. "На змістовому рівні ця ситуація розкриває ще один аспект ставлення до історичних місць. Що можна робити, а що - ні?". Ця дискусія триває по всій Німеччині. Останній інцидент трапився у Тюрингії. Ця земля славиться своїми ковбасами. Тамтешній музей ковбаси активно відвідують, тому музей шукав можливості для розширення. Таку можливість знайшли на території концтабору Бухенвальд. Після шквалу обурення громадськості музей вирішив обрати інше місце.

Історик Крістіна Глаунінг загалом не проти альтернативного використання пам’ятних місць, але в одному випадку вона має чітку позицію: "Кілька років тому дискутували, чи варто розмістити табір біженців в одному з колишніх бараків концтабору. Я вважаю це цілком неправильним". Фактично, після закінчення війни у приміщеннях колишніх таборів частково розташовували німецьких біженців і військовополонених.  

Також у центрі Берліна дискутують щодо належного поводження з Меморіалом убитим євреям Європи. Митець Шахак Шапіра (Shahak Shapira) одного разу створив провокацію за допомогою фотомонтажу: він поєднав фотографії веселих відвідувачів меморіалу, які роблять селфі, разом з фотографіями масових поховань убитих євреїв. Петер Айзенман (Peter Eisenman), архітектор меморіалу зі стелами, мав менш суворе ставлення до ситуації. Якось в інтерв’ю для "Spiegel Online" Айзенман сказав, що пам’ятник не повинен бути "святим місцем". "Люди будуть влаштовувати пікнік серед стел. Діти будуть бігати й грати в свої ігри. Тут позуватимуть манекени, тут зніматимуть кіно".      

У пошуках колективної пам’яті

Біргіт Гроль хотіла би разом з дітьми розмалювати зовнішню стіну сусіднього бараку у саду дитсадка. "Ура, ми зробимо щось креативне! Але ні, закон про охорону пам’яток архітектури проти цього", - зітхає Гроль. Чи відвідувала вона хоч раз сусідній меморіальний центр? Ні - визнає директорка. "Я цікавлюся історією, але вона викликає у мене забагато емоцій. Мій дідусь сам був військовополоненим".     

Крістін Глаунінг, яка має досвід роботи у меморіалах часів націонал-соціалізму, часто спостерігає: "Людям легше поїхати кудись далеко, ніж відвідати меморіал поблизу свого будинку".

Чим довше хтось спостерігає за повсякденням Шоневайде, тим більше його вражає спокій місцевих мешканців і відмінність у ставленні до пам’яті. "Меморіали мають дратувати", - каже Глаунінг. У цій ситуації йдеться радше про те, що зміна призначення бараків призводить до суперечок. Як далеко може зайти захист архітектурних пам’яток, коли йдеться дитсадок? Чи повинен автомобільний салон, який знаходиться тут упродовж десятиліть, перефарбувати свої стіни у траурний колір за прикладом меморіального центру? Чи не починається пам'ять саме там, де вона перетинається зі сучасністю й повсякденням?