Пам'ять про Голокост в Україні: почути голоси вбитих

Масове вбивство євреїв після німецького вторгнення в Україну 1941 року тривалий час залишалося сторінкою історії, про яку мало говорили. Серед перших, хто взявся систематично досліджувати Голокост на території України, став французький священик Патрік Дебуа. Півтора десятиліття тому він розпочав свою титанічну роботу з пошуку місць розстрілів євреїв. За лічені роки у списку заснованої ним організації Yahad-In Unum було вже більше двох тисяч масових поховань.

Колись єврейська Рава-Руська

Дебуа взявся за своє дослідження з огляду на історію власної родини. Уперше він приїхав до України, розшукуючи місце, де колись знаходився концентраційний табір у містечку Раві-Руській на українсько-польському кордоні. У цьому таборі німці утримували батька Дебуа - французького партизана, який потрапив у полон. Рава-Руська, сьогодні забуте Богом містечко, до війни було жвавим купецьким центром, де 42 відсотки мешканців були євреями.

"25 років тому я дізнався, що у Раві-Руській був табір, де німці вбили 25 тисяч радянських військовополонених, - пригадував Дебуа під час пам'ятної церемонії у Раві-Руській наприкінці червня. - Там був меморіал радянським військовополоненим. Але не було пам'ятних знаків на місці масових поховань євреїв".

Нацисти планували вбити або виселити більше половини населення України, аби створити новий "життєвий простір" (німецькою - Lebensraum) для німців на родючих українських землях. До 1945 року німцями було вбито більше трьох мільйонів жителів України, не враховуючи єврейське населення. Після війни радянська влада говорила про загиблих виключно як про "жертв фашизму", не розрізняючи євреїв та інших загиблих.

Пролити світло на злочини

Спершу місцеві мешканці не хотіли спілкуватися з отцем Дебуа про Голокост - ані про тих, хто допомагав німцям вбивати, ані про тих, хто навпаки рятував євреїв, ризикуючи життям. Утім, поступово людей вдалося переконати. У цьому допоміг тодішній мер Рави-Руської Ярослав Надяк. "Ярослав привів мене до лісу разом із 50 старими селянами, які були свідками розстрілів", - розповів Дебуа у розмові з DW. "І вони по черзі розповіли мені, що сталося. Один із них розповів мені, що спершу приїхав німець на мотоциклі і їздив по містечку. Ніхто не міг зрозуміти, чого він хотів. З'ясувалося, що він шукав місце для масового вбивства і поховання євреїв", - пригадує священик.

Згодом отець Дебуа розширив пошуки поховань по всій країні. За його оцінками, близько шести тисяч таких місць досі залишаються забутими.

Німеччина не забуде заподіяне

Німецькі політики наголошують, що підтримуватимуть встановлення меморіалів жертвам Голокосту в Україні, у тому числі фінансово. "Ми плануємо встановлювати меморіали, аби берегти пам'ять про тих, кого було вбито, а потім забуто і позбавлено гідності", - сказала Едельґард Бульман, віце-президентка німецького Бундестагу, відкриваючи у Львові один з п'яти нових меморіалів. "Давно настав час зробити це, і тому Німеччина підтримує цю ініціативу. Ми сподіваємося, що ми зможемо зробити свій внесок у те, щоби ці люди не зникали з колективної пам'яті та історії цієї країни", - заявила німецька соціал-демократка.

Проект був ініційований берлінським офісом Американського єврейського комітету. Його голова Дейдр Берґер сказала, що проект здійснюється за тісної міжнародної співпраці, а його мета - зблизити українців, євреїв та людей інших національностей. "Українці були сильно травмовані пережитим і не хотіли говорити про жахіття, свідками яких вони стали. Загинули і євреї, але й дуже багато інших людей. Але тепер люди вже готові говорити про те, що сталося", - зазначила Берґер.

Непросте порозуміння

У проектуванні монументів жертвам Голокосту взяли участь українські архітектори. Координував їхню роботу Антон Олійник із київської студії Buro-O. Він проектував меморіали у Кисилині та Бахові - двох селищах у Волинській області, де знаходяться масові поховання євреїв. Спершу місцеві жителі довго не могли зрозуміти, що він і його однодумці роблять. Багато хто казав, що загинули не лише євреї, а й дуже багато українців і поляків. А їм, мовляв, немає жодного пам'ятника.

За словами Олійника, люди забули про єврейське минуле їхніх містечок. Колись євреї становили від 40 до 80 відсотків населення у деяких громадах регіону, аж поки німці повністю не винищили їх. Поступово, каже архітектор, люди таки почали погоджуватися, що масові вбивства євреїв "були справжньою трагедією", а історію цих людей треба розповідати. "Ми не можемо почути ці історії від них самих - всіх євреїв було вбито, - каже Олійник. - Мені хотілося, щоби пам'ятники стали голосами цих людей і щоби ми почули ці голоси".

Поминальний обряд через сім десятиліть

Рабини з Англії та США провели поминальні служби під час відкриття п'ятьох меморіалів загиблим від рук нацистів євреям. Під час церемонії у Раві-Руській рабин попросив жінку, яка пережила Голокост, вимовити вголос імена тих загиблих, кого вона знала особисто. Таким чином із запізненням на більш як 70 років нарешті відбувся традиційний єврейський обряд похорону - кадиш.

Ця жінка - 85-річна Людвіка Сара Лея Шейн - приїхала на поминальну церемонію з далекого Сан-Франциско. Вона вперше повернулася із США до Рави-Руської - містечка свого дитинства. Жінка розповіла DW, що їй допомогли врятуватись від нацистської машини смерті "вісім чудес". Коли німці прийшли до містечка, вона з матір'ю сховалася в сараї. "Потім ми втекли до лісу, - розповіла Шейн. - По нас стріляли з усіх боків, ми лише дивом залишилися живі".

Забуття у Східній Європі

Отець Дебуа відзначає, що у країнах Східної Європи нарешті настав час повернути пам'ять про вбитих євреїв. У "молодих демократіях" вже робиться чимало, щоб нагадати про єврейське минуле, і провідну роль у цьому відіграє громадянське суспільство.

"Втрата пам'яті про вбитих євреїв не є суто українською проблемою. Це ж саме і в Молдові, і в Польщі, і в Росії. Якщо ми не створимо меморіали, цієї пам'яті не буде. Таким чином, можна сказати, ми будуємо демократію на масових похованнях", - образно підсумовує отець Дебуа.