Юрій Андрухович: В очікуванні монолітності
12 серпня 2019 р.Минулої п'ятниці ми начебто дізналися дату: 29 серпня. Перше пленарне засідання Верховної Ради нового скликання.
Слово "начебто", яке я щойно вжив, напевно, зайве. Тобто вказану дату змінювати не будуть, і до відкриття нової парламентської каденції справді залишається дещо менше трьох тижнів. Щоправда, одного з перших же днів після виборів з боку переможців (вже й не пригадую, кого особисто) пролунала ідея, щоб днем відкриття став День незалежності. Окей, подумав я тоді, нарешті щось хороше: символічний початок нової ери в політиці. Однак довго радіти з цього приводу мені не довелось. Ідея з 24 серпня як виникла, так і зникла.
Що ж, перезавантаження, то перезавантаження. 29-те, то 29-те. По-своєму також знаменне число - Міжнародний день дій проти ядерних випробувань. А також Національне свято Словацької Республіки. Української, бачите, їм не підійшло, а Словацької, виходить, у сам раз. (Я, до речі, дуже люблю словацький гімн і з радістю його 29 серпня собі прослухаю.)
Крім того, Горіховий Спас. Іменини Ганни та Якова. День як день у вервечці останніх наприкінці літа.
І все ж оте "начебто". Чому мені так написалося? Звідки ця відбита в одному-єдиному слові недовіра, звідки цей сумнів?
Прихильником цьогорічних переможців - як президентських виборів, так і парламентських - я, м'яко кажучи, не є. Може, й хотів би вже якось притертися, пере- і підлаштуватися, лягти на загальну хвилю Зе!нтузіазму й, погойдуючись на ній, насолоджуватися безкінечно світлими перспективами, що їх нам відкриють ці нові обличчя. Натішитись їхньою молодістю, чистотою й незіпсованістю. Порадіти здобутій важкою командною працею не де-небудь, а в самому Трускавці колективній компетентності. І задоволено спостерігати, як країну поступово засмоктує в обіцяний смартфон.
Але дещо заважає. Скажімо, те, що серед облич, у масі своїй нових, трапляються й деякі не те щоби старі, а начебто нові. Тисячами ниточок і ланцюжків нерозривно пов'язані з не таким уже і світлим минулим, ще й активно в ньому задіяні - як не через "Партію регіонів", то через "партії" Коломойського, Пінчука, Медведчука і бозна ще кого.
Або те, що на позір чисті й незіпсовані, деякі з цих облич при ближчому знайомстві виявляються радше мутнуватими. Родичі чиїхось родичів, сусіди якихось сусідів зі сусіднього під'їзду, компаньйони партнерів, партнери компаньйонів, весільні безробітні та інші "одноклассники" - причому переважно "ру". Коротше кажучи, свої люди - прості й нормальні. Як, зрештою, воно й дотепер бувало в українській політиці. Тільки ж нам чомусь оголошували, що відтепер так не буде!
Що ж до компетентності, а надто ж із огляду на її високий трускавецький стандарт, то й вона під великим знаком питання. У чому переможці з депутатської монобільшості справді компетентні, то це в селфі. Фоткаючи себе в ліжках із коханими, у тренувальних залах (окремим кадром - сідниці) і на пробіжках, а також у церквах, на шашликах та в нічних клубах, вони дійсно неперевершено компетентні. Таке враження, що вони готові зробити нас разом ще не раз, а знову і знову, і знову - стільки бадьорості та завзяття розлито по їхніх інстаґрамах.
І вони нас зроблять. Вони вже почали нас робити - наприклад, дерибанячи комітети майбутнього парламенту за принципом "це мені й це мені, а це також мені". І вже - увага! - Чоловік Однокласниці Президента, за сумісництвом директор ливарного заводу, виявляється значно компетентнішим за бойового генерала-героя - й особливо, коли йдеться про нацбезпеку.
Апетит, можна констатувати, вовчий: опозиції не більше трьох посад, нехай подавиться. Все інше - слугам народу. Благословенний же той народ, у якого такі слуги! Україна впевнено виривається вперед у світових перегонах із популізму й показухи. Український виборець хором повторює слідом за своїм улюбленим, хоч і не українським, поетом: "Ах, обмануть меня не трудно! Я сам обманываться рад!.."
Так і хочеться запитувати зловісним тоном: що несеш ти нам, нова Верховна Радо? Розквіт парламентаризму чи початок його кінця?
Особисто я ставлю на другий варіант.
"Авторська колонка" висловлює особисту думку автора. Вона може не збігатися з думкою української редакції і Deutsche Welle в цілому.