Як живеться українським біженцям у Німеччині

У 2015 році притулку в Німеччині попросили більше мільйона мігрантів з різних країн. Серед них - і громадяни України. Щоправда, небагато. На запит DW Федеральне відомство у справах міграції та біженців (BAMF) відповіло, що минулого року отримало 4658 заяв від українців.

Хто ці люди? Що змусило їх поїхати у Німеччину та звернутися до влади з проханням про притулок? Чи мають вони шанси лишитися у ФРН? Як живеться українських біженцям в очікуванні розгляду їхніх клопотань? Заради відповідей на ці запитання кореспондент DW вирушив до баварського Вюрцбурга. На околиці міста під гуртожиток для біженців переобладнали дві будівлі військово-повітряної бази Бундесверу. Там, де колись були чи то військові склади, чи то гаражі, тепер разом із біженцями з Сирії та Афганістану проводять час і українці.

Майор з Донецька

Олег приїхав до Німеччини на початку жовтня 2015 року за туристичною візою. Відстояв довжелезну чергу в Берліні, щоб подати клопотання на притулок, після чого був відправлений до Баварії. Спочатку жив у тимчасово переобладнаному гуртожитку для біженців, потім його перевели до більш солідного, під Вюрцбургом, де він зараз і чекає на відповідь BAMF.

Олегу 34, він неодружений. Народився, виріс, вчився та працював у Донецьку. Останнє місце роботи - управління внутрішніх справ Донецької області. Події на Майдані він вважає "незаконним поваленням влади". Каже, що був "безпосереднім свідком початку заворушень на території Донецької області". Тим не менш, при цьому, за твердженням майора, він зберігав вірність присязі, зокрема брав участь в організації охорони адміністративних будівель, щоб не допустити захоплення влади сепаратистами.

Між двома вогнями

У червні 2014 року Олег в умовах, як він каже, "бєспрєдєла" та фактичного двовладдя направив до тоді ще діючого УВС Донецька рапорт про звільнення за власним бажанням. Потім - заяву на відпустку, та поїхав до знайомих у Кіровоградську область.

Знайти собі місце ані там, ані в інших областях під контролем центральної влади колишній майор не зумів. "У будь-якому куточку України, у будь-якій області, - розповідає він, - варто було показати, що я з Донецька і там прописаний, одразу ж ставав персоною нон ґрата". Олег взяв довідку про те, що він - "переміщена особа". Та користі з такої довідки, за його словами, небагато. Два місяці він отримував допомогу по 440 гривень, два - по 220 та ще два - по 110. І все. Адреса проживання на папері - чисто віртуальна. За нею, каже Олег, розташований колишній готель, де йому й не збиралися надавати житло.

З роботою теж не вийшло. Ніхто не ризикнув працевлаштувати колишнього працівника міліції з області, захопленої сепаратистами: мовляв, а раптом він один із них? На запит до МВС України Олег отримав відповідь: "Відповідними службами проводиться перевірка щодо Вашої причетності до протиправних дій на території Донецької області, що призвели до повалення законної влади, а також щодо причетності до сепаратистів" (цитата з відповіді МВС. - Ред.).

"Виходить, - розводить руками Олег, - я опинився між двома вогнями. Мої колишні керівники, які стали на бік сепаратистів, вважають мене зрадником, а центральна влада готує на мене кримінальну справу". Причин отримати притулок у Німеччині, вважає він, у нього не менше, аніж у сирійців: "Адже в Сирії, як і в Україні, також не по всій країні йде війна".

Підприємець Ігор

Ігор - сусід Олега в гуртожитку - також з Донецька. Йому 56 років. "Я столяр, тесля, мебляр, - каже він. - є й вища економічна освіта". У Донецьку він володів фабрикою з виробництва меблів. Інвестував в австрійське обладнання 70 тисяч євро. Замовлення отримував і з Швейцарії, і з Німеччини. Фірму в Ігоря відібрали. Хто? "Ті, - відповідає, - хто прийшли до влади".

За словами Ігоря, крім того його півтора місяці тримали в заручниках. Ледь відкупився, а потім, рятуючи життя, ледь вибрався нелегально з Донецької області. "Я проукраїнський, - пояснює Ігор, - мені що українською, що російською говорити, не проблема".

Але все одно "на нас, донецьких, дивляться як на зрадників, як на людей, які привели війну в Україну", бідкається він. По-людськи Ігор може зрозуміти українців. "Якщо хтось з їхні рідних чи близьких там загинув, - питає він, - то як вони можуть ставитися до вихідця з того регіону?". Сам і відповідає: "Звісно, негативно. Йди, мовляв, звільняй свою землю".

Жодних перспектив для себе в Україні Ігор не бачить. Останнім аргументом на користь рішення поїхати з країни стала реакція на його звернення з проханням допомогти йому як "переміщеній особі" до уповноваженого Верховної Ради з прав людини Валерії Лутковської. Відповіді він не отримав. "В Україні ти нікому не потрібен, взагалі, - з гіркотою підсумовує він. - Що є ти, що нема". Ігор збирався в Данію, але дістався лише Німеччини, де 8 жовтня і подав клопотання про притулок.

Віталій, Михайло та Саньок

Серед українських мешканців гуртожитку для біженців під Вюрцбургом кореспондент DW зустрів ще трьох персонажів. Попри середину дня, трійця вже непевно трималась на ногах.

Віталій із Західної України, на вигляд років 30-35, у Німеччині вже чотири місяці. Каже, що був менеджером. У Німеччину втік від призову. За повісткою не з'явився, його оголосили в розшук. "Держава не залишила мені вибору, - каже він. - Або йти вбивати моїх братів, або мене посадять на п'ять років". Вдома залишились дружина та діти.

Михайло - інший. Йому вже під 60. Далекобійник з Київської області. У Німеччину подався услід за донькою. Вона, розповідає Михайло, із зятем та онуками вже близько року перебуває тут, чекає на відповідь на клопотання про притулок. "Я там залишився зовсім один, - каже Михайло, - тому й вирішив переїхати до дочки".

Третій з компанії, зовсім молодий хлопець, назвав себе "Саньком". Вочевидь, не захотів розмовляти з журналістом та, поки кореспондент DW спілкувався з Віталієм та Михайлом, десь завіявся.

186 євро на місяць

Самотні мешканці гуртожитку для біженців у Вюрцбурзі отримують 186 євро на місяць кишенькових грошей та на одяг. Олег та Ігор витрачають по мінімуму. Близька 20 євро щомісяця йде на телефон. Три євро на квартал вартує "членство" у благодійній крамниці верхнього одягу, де біженцям видають за доволі щедрими нормами часом геть нові речі - взуття, штани, светри, сорочки…

Півтора євро на тиждень коштує соціальна крамниця харчів, де можна набирати хоч цілий рюкзак продуктів - хліб, фрукти та овочі, молочні вироби, м'ясну нарізку. Інші гроші Ігор та Олег відкладають. Кажуть, що на адвоката. Вони реалістично ставляться до ситуації, чекають на відмову від BAMF та планують оскаржувати її в суді.