Як лектор DAAD заразився Україною
25 квітня 2013 р.Мартин Ройтер за фахом слов’янознавець. 2008 року приїхав працювати у Харків лектором DAAD і викладав німецьку в Харківському національному університеті імені Каразіна і в Національному технічному університеті. Майже чотири роки тому він став ініціатором створення громадської організації "MultiKultiUA" і її почесним членом. За сприяння цієї організації в Харкові з’явилися два потужні україно-німецькі центри: Академічний центр при Харківському національному університеті імені Каразіна та Центр безперервної освіти у Народній українській академії. DW розпитала 33-річного науковця про його українські досвіди та враження.
Deutsche Welle: Пане Ройтере, не кожен лектор DAAD веде таку активну громадську діяльність, як Ви. Що Вас спонукає до цього?
Мартин Ройтер: 2008 року ми з одним знайомим думали відкрити в Харкові дитячий садок з німецькою спеціалізацією. З садком нічого не вийшло, проте з'явилася громадська організація "MultiKultiUA", в рамках якої почали займатися академічними обімнами. У Німеччині є ціла база даних про охочих попрацювати волонтерами в соціальних проектах за кордоном, також є багато заявок від німецьких вишів, які шукають гідну практику для своїх студентів. От ми й почали над цим працювати, розробили алгоритм, як влаштовувати студентів з Європи в Україні. А коли вже налагодили відпрацьовану схему, заявки до нас стали надходити автоматично. Так, минулого року до Харкова завдяки нашому посередництву приїхали 14 студентів - не лише німці, а й австрійці і один швейцарець. Цього року вже маємо 20 студентів. Також ми відпрацювали схему, як відправляти українських волонтерів і студентів до Німеччини.
Чи складно було налагоджувати співпрацю між українськими і німецькими вишами?
У Німеччині не дуже розуміють систему освіти в Україні. Навіть з інформації офіційного сайту українського вищого навчального закладу не завжди зрозуміло, який він насправді. Також німецька професура не дуже розуміє, чому в багатьох українських технічних вишах є гуманітарні спеціальності. Це може сприйматися, як щось несерйозне. Наша громадська організація, власне, й займається налагодженням зрозумілого діалогу, аби показати, иак би мовити, родзинки українських університетів, пояснити, що суміш технічних і гуманітарних спеціальностей склалася історично, бо раніше ці виші були інститутами, а згодом підвищили рівень акредитації і таким чином розширилися. Це багато годин переговорів і багато організаційної роботи. Нині ми спостерігаємо, що рівень довіри до харківських вищих навчальних закладів значно зріс. Деякі харківські виші вже самостійно почали співпрацювати з німецькими партнерами і відкривати свої спільні центри.
У Вас багатий досвід роботи в Україні. Що Ви порадили б європейцям, які зацікавлені в співпраці з українцями?
Мені особисто знадобилося два роки, щоб зрозуміти, як функціонує українська освіта. Мушу сказати, що в Україні не можна вірити першому враженню. Українці дуже добре вміють будувати "потемкінські села". І це не обов’язково пов’язано з якимось поганими намірами. Просто німцям слід зрозуміти, що тут нічого не вирішується за один день - тут треба провести не один місяць. І звичайно, знайти добрих партнерів і кілька разів перевірити всю інформацію.
Пане Ройтере, незабаром у Вас закінчується контракт з DAAD і Ви, ймовірно, залишите Україну. Як би Ви резюмували "український період" свого життя?
Я за фахом слов’янознавець, володію російською, працював не тільки в Україні, а й у Росії, Узбекистані. Одного дня я зрозумів сенс фрази: "Схід - справа тонка, Петруха!". Схід - це вірус, яким ти заражаєшся, а потім вже не можеш без цього жити. Я закоханий в Україну. На Сході Європи є те, чого вже немає на Заході: тісніші стосунки між людьми, красиві свята і навіть ці ваші тости. Українці мають дуже багату і духовну культуру. І я особисто зрозумів, що без цього вже не можу. Тобто мене, мабуть, завжди тягтиме на Схід.