Арка дружби народів у Києві: "ярмо" залишилося

У центрі Києва днями демонтували монумент під аркою дружби народів, встановлений 1982 року як символ "возз'єднання" України та Росії. Після анексії Росією Криму та початку війни на Донбасі, у 2018 році, на цій арці з'явився символічний малюнок - "тріщина дружби". Тоді через справу Олега Сенцова та інших політичних в'язнів Кремля цю акцію ініціювали митці та правозахисники. Тепер, під час розв'язаної Росією повномасштабної війни проти України, з ініціативою демонтажу арки виступила влада Києва.

Під час демонтажу, коли скульптуру підіймали з постаменту, голова фігури російського робітника відпала. У цьому мер Києва Віталій Кличко побачив своєрідний символізм. Чому саме зараз арку дружби народів вирішили прибрати та що може постати на місці радянського монумента, DW поговорила з дослідницею історії Києва, керівницею культурно-мистецького центру Національного університету "Києво-Могилянська академія" Владиславою Осьмак. 

DW: Пані Осьмак, днями частину київського монумента арки дружби народів було демонтовано. Чим ця пам'ятка монументального мистецтва визначна, яка історія з нею пов'язана?

Владислава Осьмак: Пам'ятка складається з трьох монументів. Це, власне, металева арка заввишки 35 метрів, під якою розташовувалась скульптурна композиція з двох фігур - трудівників українського та російського, як було видно з їхнього одягу. Вони тримали на витягнутих руках над головою орден дружби народів, один з відомих орденів радянських часів. Ці двоє робітників фактично нічим один від одного не відрізнялися: у обох міцна м'язиста статура, обоє високі та сильні. Але якщо придивитися, то на комірі та рукавах сорочки одного з них можна було побачити натяк на український вишитий орнамент, традиційний для вишиванки. А другий - з голим торсом - прикритий робітничим фартухом. Ці двоє у логіці радянської ідеологічної пропаганди уособлювали нову людську єдність, те, що потім називали Homo Sovieticus. Відмінності у способі життя і культурі були майже невидимі. І оце стирання національних особливостей було частиною радянської тоталітарної політики.

Поряд з робітниками була розташована ще одна скульптурна багатофігурна композиція, у центрі якої було зображено фігуру Богдана Хмельницького та російського боярина Василя Бутурліна. Останній очолював посольство російського царя Олексія Михайловича на Переяславській раді 1654 року, коли було підписано угоду між Московією та Українською козацькою державою.

Особлива "заслуга" боярина Бутурліна полягала у тому, що він примусив українську сторону присягнути церковною присягою однобічно. Таким чином залишивши за московською стороною право порушувати цей договір, що і було зроблено через кілька десятиліть. З цього і почалося перетворення України на колонію Московії, а потім Російської імперії. Цей пам'ятник показує умовних московитів та українців станом на XVII століття. Будівництво пам'ятника ініціювали 1979 року з нагоди 325-річчя Переяславської ради, яка в радянській ідеології подавалася як "возз'єднання", що є хибною концепцією. Відкрили пам'ятник 1982 року з нагоди 60-річчя Радянського Союзу і якимсь чином це прив'язали до 1500-ліття Києва, яке того ж року відзначалося.

Така історична мішанина: тут - Переяславська рада, тут - робітники, тут - залізобетонна арка, яка натякає на веселку. Який ідеологічний посил мала нести ця композиція?

Якщо дивитися на всю композицію в цілому, то увиразнювалося потужна радянська пропагандистська ідеологія. Усі елементи композиції мали би демонструвати історичну тяглість єднання двох братніх народів, під якою ховалася ідея знищення українського народу і перетворення українців на росіян. Почалося це ще з XVII століття, але зі своїх пазурів Росія не випускала українців увесь цей час і, зрештою, зараз на території України страшна, повномасштабна війна. Але цю композицію ніколи в Києві не любили, називаючи "ярмом". Це чіткий маркер того, чим тут був цей монумент. Трактування монумента саме так означає, що він чужорідний для міського простору Києва.

Читайте також: Антон Дробович: "Національну пам'ять не варто перетворювати на пропаганду"

"Як не перейменовуйте, радянський символ залишиться радянським"

Влада Києва хоче залишити арку й перейменувати її на "Арку свободи українського народу". Чи не вважаєте Ви, що це половинчасте рішення, адже асоціація з тоталітарним радянським минулим все одно залишиться?

Це пам'ятник радянській пропаганді. Тож його давно вже потрібно було прибрати з публічного простору європейської столиці, незалежної суверенної України, але не так, як зробили зараз - порізали, поламали. Це вандалізм. Це доволі поверхнева зміна. Мер Києва повідомив також, що багатофігурна композиція буде зашита решетуваннями і використовуватиметься як арт-об'єкт, а арку перейменують. Але як не перейменовуйте, все одно радянський символ залишиться радянським з властивою тій добі гігантоманією. Найправильніше було б створити у Києві відповідний музей радянської доби і демонтувати увесь комплекс, включаючи арку, та змонтувати його знову у музеї, аби наочно можна було побачити в одному місці, як працювала радянська пропаганда. Головне, щоб ми не зупинилися на півдорозі - прибрати радянські скульптури, але залишити все інше.

При цьому не можна робити це бездумно. Наприклад, автор арки дружби народів відомий український скульптор Олександр Скобліков є автором великої кількості пам'ятних дошок, бюстів, погрудь радянським комуністичним діячам. Але водночас він же є і автором пам'ятника Вернадському в Києві або пам'ятника відомому київському лікареві Феофілу Яновському, який був взірцем етики в медицині. З одного боку, брехливе і потворне, з іншого - важливе для української культури. Не можна робити вигляд, що радянської доби не було в нашій історії.

Рано чи пізно нам потрібно припинити боятися власного минулого і почати його осмислювати та ставити запитання: ось ці радянські митці - вони для нас хто? Яку вагу мають у сучасному українському мистецтві? І це не будуть прості розмови. Але тільки так, через фаховий підхід до кожного об’єкта ми можемо подолати наслідки радянського у наших головах. Бо просто зруйнувати - це повторити те, що робила радянська влада.

Як Ви ставитеся до того, що окрім арки дружби народів в Україні зараз демонтують пам'ятники Пушкіну чи хочуть знести пам'ятник Булгакову в Києві?

Демонтаж мав бути раніше, але при цьому мав базуватися та супроводжуватися створенням відповідних науково обґрунтованих музейних експозицій. Просто демонтувати і викинути - це заклеїти пластиром рану, яка ще кровоточить. Загалом же треба підходити диференційовано. У Києві є частина історії загальнонаціональної, але також і та частина історії, яка творить той особливий образ і неповторний характер Києва.

Якщо за Пушкіним ніхто не плакатиме, то пам'ятник Михайлові Булгакову, який є автором, зокрема, "Білої гвардії", є частиною київського простору. Прибираючи чи зводячи щось у публічному просторі, нам потрібно тверезо і спокійно, без відчуття катастрофи (бо поки воно ж все стоїть) обговорити, що ми втрачаємо і що ми з цим здобуваємо. У дискусії відбудеться зцілення і краще розуміння того, чим ці імена і творчість є для нас сьогодні. Не потрібно займатися механічним заміщенням усього радянського-російського, а треба осмислювати.

Війна Росії проти України розпочалася ще 2014 року, зараз активна фаза вторгнення. Чому, на Вашу думку, радянські пам'ятники, зокрема арку дружби народів, не було демонтовано ще вісім років тому? Чому арка не потрапила під процес декомунізації?

В Україні люди, які ухвалюють подібні рішення, значною мірою недооцінюють вплив монументального мистецтва у публічному просторі. Під цією аркою демонстрацій немає, вандалізму вона піддається мінімально, на відміну від інших монументів.

Отже, вона не дратує і нею можна не перейматися, оскільки демонтувати все і перенести у музей - це клопітно і дорого. Символічному значенню цієї пам'ятки у міському просторі надавалося менше значення, ніж треба було. Це проблема освіченості і зацікавленості державних і міських структур. Адже треба потім думати, що саме туди поставити.

Читайте також: Андрій Бондар: Політика пам'яті між революцією та війною

"Сучасне мистецтво важко прокладає собі шлях у публічний простір"

До речі, у суспільстві в Україні вже йде дискусія щодо того, що б краще поставити чи зробити замість арки дружби народів. Що б могло бути на її місці?

Я очікую лавини нових пам'ятників і монументів, виконаних у такому ж самому радянському стилі, як і те, що зараз прибирається з наших вулиць. Бо існують школа та традиція, і сучасне мистецтво дуже важко прокладає собі шлях у публічний простір наших міст і містечок. Уявити на місці демонтованого щось абстрактне, не людину, а якийсь об'єкт складно, в Україні це поодинокі випадки, на жаль.

Але, дайте місцю відпочити! Коли падав останній Ленін у Києві на бульварі Шевченка, відразу пропонували - давайте туди Богородицю, чи Шевченка, чи ще щось поставимо. Тобто відбувається ідеологічна війна засобами монументального мистецтва: ми радянське подолали і негайно маємо освячене радянською ідеологією місце запечатати своєю ідеологією. Натомість правильніше подивитися на це місце з точки зору користі містян для повсякденного життя і не боятися порожнечі та пауз.

Однак у реальному житті, на жаль, відбувається не так - стається накладання сучасної історії на непереосмислену радянську історію. Як от у випадку з меморіальним комплексом у Києві біля метро Шулявська, де стояв танк і пілони з написами назв героїв часів Другої світової війни. Це був радянський пам'ятник, який відображав радянську ідеологію Великої вітчизняної, а не Другої світової війни, як почала стверджувати нова українська історіографія.

І от зараз там збивають назви російських і білоруських міст героїв, а натомість в цей радянський монумент вписують назви нинішніх українських міст-героїв. Інша війна, інший ворог, але той самий монумент. Але чи правильно ми чинимо таким механічним додаванням пам'яті про цю російську війну до радянських монументів? Можливо, наша історія вимагає зовсім інших монументів й іншої мови? Є інші способи увічнення і вшанування, окрім як пам'ятники. Сьогодні мова увічнення набагато різноманітніша. Хочеться, аби наші посадовці і наші митці почали про це думати більше.