"Це не фільм жахів, а життя" - лікарка, що рятує бійців ЗСУ

"Ніхто не думав, що ми будемо працювати так уже два роки", - згадує початок повномасштабного російського вторгнення Валентина Ліснича, 37-річна анестезіологиня Обласної лікарні імені Мечникова у Дніпрі. Від лютого 2022 року сюди щодня привозять десятки важкопоранених бійців із південного та східного фронту, а також цивільних, постраждалих від масованих обстрілів. У цій лікарні Валентина очолює відділення анестезіології та інтенсивної терапії ускладненої патології - одне із тих, де рятують найважчих пацієнтів.

Перших поранених бійців тут почали приймати ще в 2014 році, під час бойових дій у Донецькій та Луганській областях. Це стало шоком для Валентини, яка лише третій рік працювала анестезіологинею. "Їх доставляли просто з поля бою. Вони були всі в землі, - згадує лікарка. - На той час ми погано розуміли, як лікувати кульові і мінно-вибухові поранення. Ми не бачили такого раніше". Цей досвід допоміг лікарні адаптуватися до реалій повномасштабного вторгнення, коли кількість пацієнтів збільшилась у рази.

Палати

У відділенні, яке очолює Валентина, ранок починається із обходу палат. Хірурги та анестезіологи схиляються над кожним пацієнтом. Переважна більшість із них - військові з пораненнями від мін, уламків і куль. Під'єднані до медичного обладнання, вони нерухомо лежать на ліжках, що підписані їхніми іменами. Хтось дрімає, хтось нудьгує, роздивляючись стіни і стелю.

"Бажаємо здоров'я", - бадьоро вигукує один із лікарів, виходячи з палати. Його колежанка на кілька хвилин зупиняється, аби потримати бійця за руку. Той ледь помітно посміхається у відповідь. Біля іншого ліжка медсестра намагається розібрати, якого гостинця хоче пацієнт. Пообіцявши виконати його побажання, вона поспішає закінчити медичні маніпуляції - адже за дверима відділення вже чекають рідні пацієнтів. Їх пустять, щойно закінчить обхід.

У той же час лікарі гуртуються в коридорі - вони обговорюють операційний план. Лише цього дня має відбутися 14 операцій. "І це ще не надходили нові поранені", - зауважує Валентина. Військових привозять сюди зі стабілізаційних пунктів та прифронтових лікарень. Тут їм роблять операції та якнайшвидше переводять до інших лікарень - аби звільнити місця для наступних пацієнтів.

Сьогодні переводять Андрія, бійця з іще свіжими ранами по всьому тілу та втомленим поглядом. Коли медики швидкої обережно перекладають його на ноші, він мовчить і не цікавиться, куди його везтимуть. "Цей хлопець приїхав до нас непритомним, - пояснює Валентина. - А зараз уже може розмовляти". Андрій погано чує, а кожне слово дається йому насилу. "Хочу повернутися додому. До дітей і дружини", - лише повільно промовляє чоловік.

Читайте також: "Я прийшов у військо вільною людиною, а став кріпаком". Як військові звільняються зі служби

Операційна

Після обходу і планування Валентина прямує до операційної зали. Вона зможе вийти звідси лише ввечері. До повномасштабної війни операційний день закінчувався в обід, згадує лікарка. Вона робить анестезію для піхотинця Нікіти, якого готують до чергової операції на грудній клітці. "Мені прострелили легені, - розповідає чоловік, лежачи на операційному столі. - Куля прошила бронь. Вони штурмували нашу посадку".

На сусідньому столі - Віталій, також піхотинець. "Спочатку міни, потім скиди вибухівки з дронів, тепер дрони-камікадзе", - чоловік перераховує російське озброєння, від якого ховався в тісному окопі. Він згадує, як згорнувся калачиком, почувши над собою ударний дрон, і дістав поранення у сідниці. Сьогодні хірурги зшиватимуть йому мʼязи. 

"Ми перестали розпитувати їх, як це трапилось, - говорить про поранених бійців Валентина. - Ні, нам не байдуже, просто намагаємось якось відсторонитися. Це не цинізм, просто захисний механізм". Анестезіологиня присутня під час усієї операції, яка триває кілька годин. Вона стежить за станом пацієнта та виводить його з наркозу.

Навантаження

Не всіх пацієнтів вдається врятувати - дехто помирає на операційних столах і в лікарняних ліжках. Валентина вважає, що до смерті неможливо звикнути. "Але так, я з нею постійно стикаюсь", - додає анестезіологиня. Час від часу їй доводиться повідомляти про смерть бійців їхнім рідним. Саме це є найважчим для Валентини. "Це молоді хлопці, які не мали померти, - каже лікарка. - Вони померли не внаслідок захворювання, а внаслідок того, що по них запустили ракету".

Валентина запевняє, що її відділення зустріло повномасштабну війну підготовленим. Водночас, у порівнянні з 2014 роком, збільшилась не лише кількість поранень, а й ступінь їхньої важкості. "Проте, з іншого боку, почали виживати ті хворі, які раніше помирали, - зауважує лікарка. - Тому що тепер на етапі евакуації надається дуже кваліфікована допомога".

Незважаючи на навантаження, більшість колективу відділення лишилася працювати, каже Валентина. "У нас у всіх є симптоми вигорання, - визнає лікарка. - Але ми розуміємо, що нам не найгірше". Майже в кожного працівника є близькі на фронті, додає лікарка. "Це жахіття, і його не можна описати, - говорить Валентина. - Ніби ти потрапив у фільм жахів. І ти не можеш з нього вибратися. Бо це не фільм жахів, а твоє життя".

Читайте також: Невидимі поранення. Психологічна реабілітація військових

Номер 24356

Усі сьогоднішні операції минули вдало, вже ввечері скаже Валентина. Вона не поспішає додому, адже має ще й нічне чергування. Працюватиме в операційній, якщо вночі привезуть поранених, що потребують термінового хірургічного втручання. Таких пацієнтів зустрічають у приймальному відділенні. Найбільший потік припадає на вечір, однак наразі тут відносно спокійно. Швидка привозить лише одного непритомного бійця. Його перекладають на каталку і везуть до реанімації. Звідти мають перевести у профільне відділення.

Згодом біля приймальної зупиниться ще одна автівка швидкої. Із неї на візку виїде чоловік в однострої. На його руці, вкритій опіками, пишуть номер - 24356. Саме така кількість поранених військових пройшла через лікарню Мечникова від початку повномасштабного вторгнення, підтвердять в адміністрації.

Чоловіка звати Сергієм, він служить у піхоті на південному фронті. "Наші роблять два-три мінометні постріли, а росіяни - 20-40. Нас п'ятеро в посадці, а росіян - більше ста, - хриплим голосом розповідає чоловік. - Вони підняли дрони, почали скидати вибухівку з дронів, потім - стріляти з міномету. Розбили всю нашу позицію". Сергій дістав уламки в ноги. Евакуювався пішки - сім кілометрів під обстрілами. "Нас троє вийшло, ще двоє там лишилось. Нема можливості навіть забрати тіла", - розповідає чоловік, перш ніж його повезуть на огляд.

Читайте також: "Крадуть у тих, хто їх захищає". Репортаж з позицій артилеристів ЗСУ

Поза війною

Решта ночі мине тихо. Після закінчення зміни Валентина піде на прогулянку із чоловіком Василем та трирічним сином Даниїлом. "Це мій порятунок, - каже про дитину жінка. - Можна прийти додому і перемкнутися, бо це людина, яка не розуміє, що відбувається в Україні. Із ним я - поза війною".

Водночас саме із сином пов'язані найбільші тривоги Валентини. Адже коли почалося вторгнення, жінка відмовилася виїжджати за кордон. "По-перше, я - лікар. Я можу врятувати комусь життя", - пояснює Валентина. Її чоловік також працює анестезіологом і надає допомогу пораненим військовим. Він зрозумів і підтримав дружину. "Але я дуже хвилювалася через своє рішення, - каже жінка. - Перші пів року я не могла знайти собі місця. Думала, що дитина буде в небезпеці".

Аби працювати і не хвилюватися за сина, подружжя водить його у приватний дитячий садочок із укриттям. У Дніпрі повітряна тривога лунає по кілька разів на день, проте містяни на це не реагують. Час від часу у житлові будинки та цивільну інфраструктуру влучають російські ракети. Поранених цивільних також рятують на операційних столах у лікарні Мечникова.