Деокупована Балаклія: що залишили після себе росіяни

Балаклія. Перші дні після деокупації. Вулиці спустошено. Інколи видно рідкісних перехожих, немає руху цивільних автомобілів, лише військові машини та техніка. Мешканці пересуваються вулицями переважно на велосипедах, оскільки громадський транспорт не завжди працював під час окупації, а потім взагалі зупинився.

Люди, переважно похилого віку, везуть воду в пляшках та коробки з гуманітарною допомогою, які прикріплено до велосипедів в різний спосіб - дротами та ганчірками. "У нас в багатоповерхівці вода зникла разом зі світлом десь 10 днів тому, коли почався наступ наших", - каже літній чоловік, який представляється Миколою Івановичем. Він поспішає, бо хоче перевірити, чи роздають на сусідній вулиці гуманітарку: "Кажуть, що це макарони та консерви від Харківської військової адміністрації".

Інша жінка теж підходить до кореспондентки DW й каже, що вона живе не лише без води та світла, а ще і без будинку: "Ось мені 72 роки, а в мене нічого не лишилося. Будинок згорів під час обстрілу - ракета поцілила у дах. По сусідах зібрала якийсь одяг". Її звати Неля Михайлівна і вона дійсно дивно одягнута, як і багато інших людей. На ній - літні речі разом з зимовими, обшарпані капці, чимось зверху скручені, теплі шкарпетки… Видно, що не у всіх людей була можливість прати речі.

Сусіди-колаборанти

Неля Михайлівна розповідає про жахи окупації, яка тривала майже сім місяців, про те, як вона на початку вторгнення і перед деокупацією постійно сиділа в погребі, як вона боялася, що до неї у подвір'я прийдуть російські солдати, бо в неї син служив в армії.

Читайте також: Контрнаступ ЗСУ: стратегічне значення Ізюма, Куп'янська та Балаклії

Але найбільше, каже жінка, вона боялася сусідів, які, як вона помітила, були в дружніх стосунках з російськими солдатами. "Вони могли мене просто "здати" через те, що син в армії і я за Україну", - каже Неля Михайлівна та додає, що в місті було багато таких сусідів, які "кланялись спочатку росіянам, потім українській армії і від усіх брали та беруть гуманітарку". "Мені син суворо наказав, що навіть якщо я з голоду буду помирати, нічого у руських не брати!" - пояснює жінка.

І таких сусідів, судячи з того, що розповідають місцеві жителі, було чимало. "Так, а що ви хочете?! Балаклія та район, Ізюм колись були форпостом харківських комуністів. Мене це не дивує!"- каже 45-ти річна Олеся, яка стоїть біля магазину в селищі Вербівка, що поряд з Балаклією. Вона розповідає, що вийшла з будинку кілька днів тому, коли село повернула під контроль українська армія: "До того була в будинку та в городі, не хотіла бачити цих окупантів та їхніх прибічників".

У Балаклії та Вербівці люди розповідають про місцевих чиновників, які, за їхніми словами, фактично "здали" російській армії цілий район. Місцевий підприємець Євген, дуже розлючений, не стримує емоцій: "Уявіть собі, наш голова ОТГ сказав, що треба "слухатися росіян" та жити тепер під російським прапором." Євген дивується, чому цих чиновників раніше не розпізнали в СБУ. Теж саме питання ставить ще один мешканець Балаклії Олександр. Він впевнений, що якби цих чиновників розпізнали, то "російська армія не зайшла в район без спротиву".

Балаклійські катівні

Олександр, як і багато інших місцевих, охоче розповідає про те, як жили в окупації. Але на питання про те, чи можна оприлюднити їхні фото та прізвище, люди категорично відмовляються. "Нараз точно не треба", - каже Олександр. Він пояснює, що "треба бути обережним зі словами". Він це зрозумів, коли під час окупації російські військові забирали його знайомих - колишніх військових, воїнів-учасників АТО, просто тих, хто щось казав про повернення української влади: "Київська Буча - це було швидко та жахливо. А в нас ніби це все розтягнулось в часі. Уявіть, скільки в них було часу!"

Що саме робили російські військові з затриманими громадянами України, наразі з'ясовує харківська поліція, зокрема, й збираючи свідчення у місцевих жителів. У багатьох деокупованих селищах проводять ексгумацію поспіхом закопаних тіл закатованих і вбитих людей. У одних відсутні вуха, в інших усе тіло синє через побої, декого вбито пострілом в потилицю. 

У приміщенні поліцейського відділку в Балаклії, як встановлено, було організовано цілу катівню. Начальник головного слідчого управління поліції Харківської області Сергій Болвінов показує кореспондентці DW кімнату, в якій тримали жінок. Брудні матраци на підлозі, залишки крові. "Скільки жінок тут було, чому їх затримали та хто вони були, ми ще не встановили", - розповідає DW Болвінов*.

У кімнаті, де тримали чоловіків, на стінах чимось написані або вирізані дати - квітень, травень, березень, серпень. На дверях - малюнки дітей з Росії, на одному з них, датованому 31 травня, хлопчик намалював сонце, прапор РФ, квіточки та написав, що "наші (російські солдати. - Ред.) захисники Вітчизни найкращі". Слідчі знімають відбитки пальців і з цього малюнку, і з пляшок від горілки російського виробництва, які знайдено тут у великої кількості. Один слідчий каже, що "імовірно, одні з відбитків належать військовому, який брав участь у катуваннях в Ірпені".

Читайте також: Підтримка територіальних поступок РФ серед українців падає - опитування

Мешканець Балаклії Артем Ларченко потрапив у цю катівню через те, що його брат служив у ЗСУ, його тут протримали тут 49 днів. Чоловіка катували струмом, намагаючись дізнатися про дислокацію українських військових підрозділів: "Я їм кажу, що нічого не знаю, а вони знов вмикають струм". Артем повідомив поліції про те, що разом з ним в катівні було ще кілька чоловіків, що він постійно чув крики людей: чоловіків та жінок. Він розповідає це все, стискаючи кулаки, і каже, що навряд чи зможе впізнати всіх катів: "Але одного точно я впізнаю будь-де".

Поки біля кордону з РФ ще йдуть бої

Мешканці звільненої Харківщини зізнаються, що тільки починають звикати до того, що вже немає окупаційних військ. Люди розповідають про те, що підрозділи росіян і так званої "ЛНР" дуже швидко втікали. Місцева мешканка Тетяна каже DW, що в останній день окупації до неї забігли військові з автоматами, почали обстрілювати кімнати та вимагати віддати ключі від мікроавтобуса. "Вони були дуже розлючені, кричали, що ми всі тут "нацисти", "бандерівці" і нас треба знищити", - каже Тетяна та додає, що сподівається, що окупантам далеко на її автомобілі не вдалося виїхати.

Про те, що російські військові втікали на цивільному транспорті, розповідають багато мешканців. На вулицях звільнених міст та селищ видно покинуту російську військову техніку, автомобілі з військовими номерами РФ, з Z-символами. Не всі  місцеві мешканці зрозуміли, чому окупаційні війська кинули техніку та так швидко втекли. Олександр з Балаклії впевнений, що вони виходили з оточення і що цьому передував масований кількагодинний обстріл з боку української армії.

Питання про те, чи відчувають вони себе в безпеці, адже біля кордону України з РФ ще йдуть бої, у жінок викликають сльози. "Ні! Будь ласка! Нас захистить українська армія!" - висловлює надію Неля Михайлівна. Інша молода жінка з донькою, яка плаче через те, що її ледь не задавили в черзі за гуманітаркою, витирає сльози дитини та каже, що вона ще не оговталася та, мабуть, поїде звідси до знайомих на Західну Україну: "В нас будинок частково зруйновано, мешкаємо у сусідів. Я це все сама не відремонтую і дитині треба ходити якось в школу".

Повз проїжджає колона військової техніки і люди, чим би вони не займалися, починають посміхатися і махають руками, вітаючи українських військових. Військові відповідають тим же і сигналять кілька разів.

*Поїздка кореспондентки DW до Балаклії відбулася у рамках престуру, організованого МВС України та Харківською обласною військовою адміністрацією для іноземних та українських журналістів.