У шостому класі за шкільною програмою ми читали Робінзона Крузо, і цілий наш клас на тиждень вибило з колії просте, здавалося би, завдання - обрати десять речей, які ми взяли б із собою на безлюдний острів. Запеклі, аргументовані суперечки точилися серед дванадцятирічок, міських домашніх дітей, які загалом нічого взагалі не знали про життя.
Курку можна з'їсти, вона несе яйця (але це не точно - ми не знали, чи кожна курка і за кожних обставин їх несе), але з псом не так самотньо. Маючи ніж, порадиш собі багато в чому з побутом, а маючи книжку - не забудеш читання, абетки, думок і не втратиш людської подоби. Спирт може порятувати від заражень, а мотузка допоможе облаштувати житло. І так далі - речей треба було лише десять, на безлюдний острів, на десятки років і без видимого чи передбачуваного кінця і розвитку подій.
Читайте також: Володимир Рафєєнко: Визнання того, чого не існує
25 років по тому, на 40-й годині за кермом без спочинку я зрозуміла, що ми не знали тоді однієї дуже важливої деталі - ми сперечалися без сенсу, бо в реальному житті в такій ситуації ти все одно не маєш вибору. Чесно, не мав вибору ані Робінзон, який зазнав кораблетрощі, ані ми, виїжджаючи з Києва 25 лютого о 7-й ранку під вий сирен і віддалені вибухи з думкою про те, що якщо ми не встигнемо виїхати зараз, вже не важливо, що там падає з неба і так бахкає, то, можливо, вже не виїдемо ніколи.
Нас було дві машини - я вивозила свою колегу, яка зараз волонтерить з Тернополя, однорічну доньку та старшу маму, а водійка другого авто - дівчат двох своїх синів, які уже 24 лютого зголосилися з тероборони, одного собаку і маму однієї з цих дівчат. За мною неподалік була маленька колона машин друзів, чи пак найчастіше - подруг з малими дітьми, яким я склала за вказівками тих самих синів з тероборони маршрут дрібними дорогами, уникаючи Житомирської та Одеської трас, міст і районних центрів аж до виїзду з Житомирщини.
Прикраси, які можна закласти та обміняти? Дорогі речі? Одяг до кінця сезону? Невідновні пам'ятки? Дайте дорогу. Я привезла з собою в'язаного зайця, адже з ним спить донька, спальний мішок, весь - тобто, зовсім весь, - її теплий верхній одяг і гідрокостюм. Серйозно, гідрокостюм для серфінгу на півторарічку. Рожевий з блакитним, з єдинорогом на грудях.
Уже понад 800 тисяч українок - здебільшого, - та їхніх дітлахів і старших рідних раптом виконали цю вправу, мимохіть пограли в цю гру, яка так захопила колись дванадцятирічок на уроці зарубіжої літератури, через примху одного - вибачте, не хочу вибирати слів, - злочинного урода та цілої країни байдужих людей, котрі закрили очі і дозволили йому спершу - знищувати людей на Донбасі упродовж восьми років, а слідом за цим - простобомбардувати цивільне населення і вбивати дітей. Серйозно, коли мені кажуть про простих росіян, яким промили мізки і які просто нічого не знали і взагалі поза політикою, я згадую людей, які жили поруч Аушвіца чи Майданека і, звісно, бачили дим і вагони людей, котрі приїздять і приїздять, але стверджували, що ніколи не замислювалися звідки, власне, дим і не пов'язували ці два факти*.
Я не на безлюдному острові, як і інші біженці й біженки з України. Поруч є ті, хто допоможе, зарадить, підтримає. Не на безлюдному острові збройні сили України на передовій і навіть Київ, Херсон, Суми - в цих людей є ціла мережа підтримки позаду, частиною якої є і я, і будь-який українець та українка, навіть якщо хтось просто ліпить вареники, які поїдуть щоби годувати бійців ЗСУ чи шукає водіїв вивезти з зони бойових дій чиїхось дітей чи мам, щоби зберегти їхні життя, чи приймає і скеровує по допомогу біженців чи навіть перевіряє, таргетує і поширює потрібну інформацію.
Це війна всіх за всіх. Але всі разом - Україна та українці - ми зараз саме на такому безлюдному острові. Збройні сили України, тероборона та мережа волонтерів, кожен малюк, кожен котик і кожен песик як можуть протистоять великому і невідомому, бездонному злу, яке суне на нас з Росії. І поки що ми в цьому радше одні.
Чи ми вистоїмо, навіть одним-одні? Так. Чи буде ціна цього висока? Безмежно, вона надто висока уже, адже немає нічого дорожчого за людські життя, які забирає, знищуючи цивільні райони й міста, країна-агресор, Росія. Від першої смерті ця ціна зависока. Від першої хвилини війни ми - Робінзон, який, несподівано сам для себе, дає раду усьому, чому може й не може, і все ж зберігає людське обличчя і ясний розум. Адже ми сила - і вона буде примножена. Ми міць, і їй буде складно шану. Ми правда, і вона постане понад усе.
Додано: * Йдеться не про поляків, а про німців з нацистської Німеччини, які окупували ці регіони в Польщі, заселили й створили там концентраційні табори (прим. ред.).
"Авторська колонка" висловлює особисту думку автора. Вона може не збігатися з думкою української редакції і Deutsche Welle в цілому.