Бухарест, квітень 2008 року. Будівля румунського парламенту. Постійний представник Росії при Північноатлантичному альянсі Дмитро Рогозін виходить із зали, де відбувалося засідання Ради НАТО-Росія. На моє запитання "Що там відбувається?" він відповідає: "Усе чудово!". Обличчя постпреда сяє - його бос Володимир Путін щойно почув від лідерів Альянсу, які зібралися у столиці Румунії на саміт, що Україна та Грузія не отримають ПДЧ - план дій щодо підготовки до членства в НАТО.
Саміт розбіжностей
Пропозицію Сполучених Штатів розпочати прийом двох країн до Альянсу заблокували тоді Німеччина і Франція - "щоб не дратувати Росію". Натомість Києву та Тбілісі розпливчасто пообіцяли: "Ви обов'язково вступите - у майбутньому". Та термінів не назвали. Путін зробив свої висновки. Він не пробачає слабкості. Через чотири місяці російські війська увійшли до Абхазії та Південної Осетії. 2014-го - до Криму та Донбасу. 2022-го Кремль розпочав масштабну війну, яка триває досі.
У вівторок, 11 липня, у Вільнюсі розпочинається черговий саміт НАТО. Ця зустріч на найвищому рівні, імовірно, стане найважчою за тридцять із гаком років, що минули від часу закінчення "холодної війни" та розпаду Радянського Союзу. Мабуть, ніколи розбіжності членів НАТО не були такими гострими - ані перед прийомом перших трьох країн Центральної Європи - Польщі, Угорщини та Чехії - у 1997 році, ані перед вступом країн Балтії у 2004-му, ані під час дискусій з приводу операції у Лівії 2011-го.
Туреччина лише в останній момент дала згоду на вступ до Альянсу Швеції. Місяці переговорів не привели союзників до рішення щодо кандидатури нового генерального секретаря Альянсу. Довелося вдруге подовжувати мандат нинішньому генсеку Єнсу Столтенбергу.
Читайте також: Cаміт НАТО у Вільнюсі: на що сподівається Україна та що їй можуть пообіцяти
Українська проблема Байдена
Але, звісно, головне питання - майбутнє відносин з Україною. Відомо, що понад двадцять країн-членів НАТО виступають за те, щоб у тій чи іншій формі запросити її вступити до Альянсу найближчим часом. Найгучніше до цього закликають Польща та країни Балтії, особливо Литва. Активно та публічно проти - Угорщина. Дещо менш активно - Німеччина.
Але основний, хоч і не такий публічний, противник прискореного вступу Києва до Альянсу - адміністрація Сполучених Штатів. Джо Байден іде на другі президентські вибори наступного року на тлі ізоляціоністських настроїв, що посилюються у США. "Байдене, не втягуй Америку у війну! Нам не потрібні новий Ірак чи Афганістан!" - одне з найпопулярніших гасел як для республіканців-прихильників Дональда Трампа, так і для лівого крила Демократичної партії, що розширює свій вплив.
Ніщо не вказує на те, що Байден готовий відправити хоч одного американського солдата воювати в Україну. І в Конгресі поки що зберігається двопартійний консенсус щодо максимальної підтримки Києва. Проте з наближенням виборів емоції виборців стають дедалі важливішим чинником. Позиція Вашингтона зрозуміла - жодної поспішності. А неписане правило ухвалення рішень у НАТО таке: "Америка далеко не завжди отримує те, чого хоче. Але якщо вона чогось не захоче, то цього точно не буде". У цих умовах шанси України домогтися у Вільнюсі запрошення до Альянсу близькі до нуля.
Президент України Володимир Зеленський наполягає на чітких гарантіях безпеки Україні - як мінімум із боку однієї із трьох ядерних держав-членів НАТО (розумій - США). Для Байдена видати такі гарантії - передвиборчий "самостріл", навіть гірший за пряму підтримку вступу України до Альянсу. "Президент штовхає нас до ядерної війни з Росією!" - такого гасла у подарунок своїм опонентам Байден не дасть.
Крим та НАТО
Яким може бути вихід? В останні тижні найпоширенішою серед спостерігачів стала ось яка версія: союзники обіцяють запросити Україну до НАТО на першому саміті після того, як буде досягнуто припинення вогню з Росією і розпочнуться хоч якісь переговори. Непрямо на таку можливість натякнув у недавньому інтерв'ю DW радник глави Офісу президента України Михайло Подоляк.
Такий варіант передбачає, що протягом найближчих пів року за масованої підтримки країн НАТО Україна досягає суттєвих успіхів і звільняє значну територію. Після цього розпочинаються переговори, і тоді на історичній зустрічі на найвищому рівні у Вашингтоні у 2024 році, до 75-річчя Альянсу, Київ отримує план підготовки до членства.
Ця ідея має два недоліки. Перший і головний - таке рішення підштовхне Путіна максимально затягувати війну. Другий - якщо Україна домагатиметься повернення всіх територій, включаючи Крим, рішення про вступ до Альянсу, по суті, знову буде відкладено на невизначений термін. Якщо йдеться про найближчий час, то виходить, що НАТО підштовхує українців відмовитися від частини захоплених Росією територій в обмін на ПДЧ. Тож і цей варіант також явно містить суттєві недоліки.
Проте в Альянсі розуміють - у Вільнюсі просто підтвердити вкотре розпливчасті обіцянки, надані в Бухаресті 15 років тому, неможливо. Більше того, навіть якщо це поєднати з такими жестами, як перетворення вже наявної Комісії Україна-НАТО на Раду Україна-НАТО плюс безстрокова гарантія постачання озброєнь. У цьому випадку Альянс виглядатиме не просто нерішучим, а майже фатально слабким. Це зрозуміє і Путін, і, що не менш важливо, Китай, який уважно спостерігає за долею найуспішнішого та найбільш довготривалого оборонного союзу в історії людства. У литовській столиці лідери держав НАТО не мають права знову помилитися, як вони помилились у Бухаресті.
Коментар висловлює особисту думку автора. Вона може не збігатися з думкою редакції та Deutsche Welle загалом.