Принаймні в одному Маріо Драгі нема в чому собі докоряти. Він не був гіршим за інших італійських прем'єр-міністрів - якщо порівнювати їх за тривалістю перебування на чолі уряду. Драгі обіймав цю посаду впродовж 18 місяців. Це навіть більше за середній показник усіх 67 урядів Італії після Другої світової війни. Італія звикла до урядових криз та постійної зміни кабінету міністрів. Не можна сказати, що таким чином країна справляє стабільне враження назовні, але з політичної точки зору, у ній не нудно. У самій Італії реакція виборців на такий театр представляє собою суміш таких почуттів, як захоплення та неприйняття. Нинішня відставка - як і чимало попередніх - теж чимось нагадує оперу серіа: тут є і драма, і заздрість, і недоброзичливість, і ревнощі.
Всього цього не бракувало, однак чого не було, так це - власне, справжньої політичної причини. Йшлося про невротичний страх лівого популіста Джузеппе Конте, який підірвав велику коаліцію "національної єдності". Тепер праві популісти вбачають шанс, що після дострокових виборів вперше зможуть очолити уряд, і вже бачать на прем'єрській посаді праву екстремістку Джорджію Мелоні. Зі своїми "Братами Італії" вона зараз очолює рейтинги. Чи вдасться їй створити праву коаліцію із суперегоїстами Сільвіо Берлусконі ("Вперед, Італіє") та Маттео Сальвіні ("Ліга Півночі") і сформувати більш стабільний уряд, залишається ще під питанням. Можливо соціал-демократам, які мають відразу дві партії, також вдасться в результаті виборів сформувати ліву більшість.
Безпартійний Маріо Драгі очолив кабінет міністрів національної єдності після того, як розвалився лівопопулістський уряд на чолі з "Рухом п'яти зірок". І, власне, Драгі робив усе правильно. Він вивів Італію з коронавірусної кризи, допоміг країні з величезною заборгованістю отримати для відбудови небачену досі допомогу та кредити від ЄС. Завдяки йому на рівні Євросоюзу з Італією почали рахуватися більше, ніж це було за його євроскептичних попередників. Як колишній президент Європейського центрального банку він знається на економіці, щоправда драматичному злету інфляції запобігти так і не зумів.
Сильна Італія була б значно краще
Драгі втомився, і це видно. Але те, що він вирішив піти, погано як для Італії, так і для Європейського Союзу. В умовах, коли загрожує рецесія, в умовах енергетичної кризи та жахливого протистояння з Росією через її мерзенну війну проти України потрібна сильна, енергійна Італія. Якщо ж країна знову на місяці зануриться в дрібні внутрішньополітичні чвари, заплутавшись у своїй складній, абсолютно розколотій партійній системі, то така Італія лише послабить ЄС.
Якщо знову зупиняться давно назрілі реформи, що їх десятиліттями ніхто не робив і котрі нарешті розпочав Драгі, то нічого доброго від цього не буде ані для італійської економіки, ані для італійського суспільства. Ринки вже реагують падінням курсів акцій, збільшується тиск на італійські банки, котрі й без того перебувають у скрутному становищі, підвищуються ставки за облігаціями. Наступний уряд, особливо якщо його очолять праві популісти, які з розумінням ставляться до Росії, матимуть проблеми провести Італію через майбутні неспокійні часи. У разі ж банкрутства Італії під тиском опиниться спільна європейська валюта євро та Європейський Союз. Італія є занадто важливою, аби можна було дозволити собі її крах.
Коли Драгі обійняв посаду глави уряду, лунали заяви, що це останній шанс реформувати Італію. То що ж, цей шанс тепер втрачено? На початку наступного року й без того довелося б проводити чергові вибори. Щонайпізніше тоді безпартійному Маріо Драгі довелося б віддати портфель прем'єр-міністра. У політичному репертуарі ця драма розігрується лише на пів року раніше, але якраз посеред складної кризи, викликаної інфляцією та наслідками війни.
Коментар висловлює особисту думку автора. Вона може не збігатися з думкою української редакції та Deutsche Welle загалом.