На своє 75-річчя Північноатлантичний альянс міг зробити Києву - але перш за все собі - справжній подарунок: запросити Україну вступити в Альянс і запропонувати їй "дорожню карту", конкретний план поступової інтеграції в НАТО. Цього не сталося. Імена тих, хто зробив це неможливим, відомі. Це президент Сполучених Штатів Джо Байден і канцлер Німеччини Олаф Шольц (Olaf Scholz).
Берлін і Вашингтон натиснули на гальма
Саме вони на подив і обурення союзників з Центральної Європи й Балтії, знову наполягли на тому, щоб "не провокувати Росію" (тобто, Путіна). Щобільше, обом політикам забракло такту і політичної мудрості, щоб і на ювілейному форумі НАТО не повторити Володимиру Зеленському вимогу не застосовувати поставлену Україні зброю за межами її власної території й прикордонних областей Росії.
Багато експертів і політиків, зокрема, в Америці вважають такий підхід помилковим. Однак Байден завжди робить застереження, що вже стало стандартним: він, мовляв, не сам ухвалює таке рішення, а лише слідує рекомендаціями спецслужб і Пентагону. Коли верховний головнокомандувач публічно прикривається думкою підлеглих, він припускається грубої політичної помилки.
І Путін візьме це до відома. Як і те, що лідери найважливіших країн Альянсу так досі й не зрозуміли (або удають, що не розуміють): єдина річ, яка його, Путіна, провокує - це слабкість і нерішучість. Так, у Кремля немає сьогодні сил і засобів, щоб навсправжки помірятися силами з НАТО. Всі ресурси кинуті на "м'ясні штурми" і обстріл українських лікарень і пологових будинків. Але диверсійна і кібервійна ведуться. Російські "глушилки" регулярно пригнічують міжнародну навігаційну систему GPS над Балтикою, а наймані диверсанти готують замахи на лідерів військової індустрії країн Альянсу. Путін не потребує приводів. Він просто діє, як вважає за потрібне і наскільки дозволяють можливості.
Читайте також: Як в Україні сприйняли результати саміту НАТО у Вашингтоні?
"Передчуття громадянської війни"?
Нерішучість провідних політиків Заходу, на мій погляд, пояснюється відсутністю у них історичного мислення і політичної уяви. Офіційне запрошення Україні вступити в Альянс дуже сильно вдарило б по путінській владі, показало б російському чиновництву безсилля Кремля і цілковиту безглуздість війни. Це могло б призвести до посилення підкилимної боротьби за владу і вплив у Москві.
Але в Білому домі й відомстві федерального канцлера в Берліні, схоже, як і раніше бояться "хаосу, нестабільності й непередбачуваності" в разі ослаблення нинішнього режиму. При цьому немає абсолютно жодних ознак того, що населення Росії, яке неухильно старіє, готове до гіпотетичної громадянської війни (в ім'я чого?) або що на місце Путіна рветься хтось, хто ще уважніше читав російського філософа Івана Ільїна і мріє натиснути на ядерну кнопку.
Цей острах перед страхами перетворив ювілейний форум союзників у Вашингтоні на повтор Бухареста-2008, Кардіффа-2014, Мадрида-2022 і Вільнюса-2023. Страва та сама: "Ми вас приймемо, але колись згодом". Зате гарнір щоразу новий. Цього разу - гарантії продовження військової допомоги з боку Альянсу навіть у разі приходу до Білого дому Дональда Трампа, обіцянка Україні 40 мільярдів доларів військової допомоги та формулювання кінцевого комюніке саміту про "незворотність" євроатлантичної інтеграції України. Суті все це, на жаль, не змінює. А значить Україна й надалі платитиме кров'ю за нерішучість Заходу.
Коментар висловлює особисту думку автора. Вона може не збігатися з думкою української редакції та Deutsche Welle загалом.