Який контраст. Ще нещодавно на Міжнародному економічному форумі в Санкт-Петербурзі президент Росії Володимир Путін був у чудовому настрої і випромінював стабільність, мовляв, економіка міцна, український контрнаступ буксує, розпочату війну РФ виграє. Основним його посилом було те, що все під контролем.
Тиждень потому, у суботу, 24 червня, Путін виступив із відеозверненням і з кам'яним обличчям звинуватив ватажка російської приватної військової компанії (ПВК) "Вагнер" Євгена Пригожина у "зраді", щоправда - не назвавши його ім'я. З Ростова-на-Дону та інших російських міст з'являлися фото та відео, яких російське суспільство не бачило з часів чеченської війни, а Москва - з 1993 року: готова до застосування проти своїх громадян бронетехніка на вулицях. Система, яка здавалася стабільною, захиталася.
Путін посіяв зуби дракона - проросли найманці "Вагнера"
В історії, яку любить наводити як приклад господар Кремля, так бувало. У Німецькій Демократичній Республіці (НДР) у жовтні 1989 року гучно відсвяткували її 40-річчя, а за місяць впав Берлінський мур. Володимир Путін, який тоді був агентом КДБ у Дрездені, бачив усе на власні очі. Щоправда, це відбувалося у мирний час, і в НДР усе закінчилося мирно. В Росії так вже не може бути. Глава Кремля навів у своєму зверненні інший приклад - програну Першу світову війну, революцію в Росії 1917 року та громадянську війну. Він правий. Все йде до цього, російська історія повторюється.
Те, що так буде, було зрозуміло від початку вторгнення Росії в Україну. Несправедлива війна такого масштабу - це гігантський та божевільний експеримент, зокрема і над власною країною. Путін не міг бути впевненим в його успіху, проте вирішив ризикнути. Він обрав не думати про те, що в історії загарбницькі війни рідко закінчуються успіхом для агресора. Наситивши суспільство пропагандою, президент Росії посіяв зуби дракона - ненависть, мілітаристський та імперський запал, жорстокість. І ось це все проросло - поки у вигляді найманців Пригожина.
Міф про непереможного Путіна зруйновано
Тріщини в путінській системі влади було видно і раніше. Що довше тривала злочинна і вже фактично програна війна, тим помітнішими вони ставали. Словесне протистояння між керівництвом міноборони РФ та ватажком відомої своєю жорстокістю напівкримінальної-напіввоєнної структури тривало не один місяць. Путін мовчав, переконавшись раніше, що без найманців його слабка армія не зможе впоратися. Коли Пригожин на початку травня публічно брудно вилаяв міністра оборони РФ Сергія Шойгу та голову генштабу Валерія Герасимова, стало зрозумілим: розв'язка наближається. Путін продовжував мовчати. Одним з перших ризики озвучив у Telegram один із відомих пропагандистів: "Ось так і стаються революції".
Путін тоді це явно не зрозумів до кінця, мабуть, вважаючи, що напругу вдасться загасити. Не вдалося. Хоча заколот Пригожина виявився швидкоплинним, а найманці "Вагнера" не пішли на Москву, Путін програв Пригожину. Країна - хай і на кілька годин - відчула страх і слабкість президента, обнадійливих слів якого чекали його вірні прихильники. Але Путін знову мовчав. Він мовчав усю ніч із п'ятниці на суботу і далі сподіваючись, що кривавої бійні та репутаційних втрат вдасться уникнути. Тепер міф про непереможного главу Кремля, який наперед прораховує всі ходи, остаточно зруйновано. За цим бунтом можуть бути наступні, доки вся путінська система влади не впаде.
Читайте також: Блінкен: Заколот Пригожина виявив тріщини в режимі Путіна
Для України тепер відкривається вікно можливостей досягти успіху та звільнити окуповані Росією території швидше, ніж сподівалися у Києві. Однак не варто очікувати блискавичного краху путінської влади та закінчення бойових дій. В Росії є критична маса тих, хто хоче продовження війни. І їх більше, ніж тих, хто вимагав війни до переможного кінця сто років тому. А тих, хто проти війни, поки мізерно мало, їхній голос слабкий. Навіть якщо Путін перестане бути президентом, Росія у тій чи іншій формі, найімовірніше, продовжуватиме війну за інерцією - до повної поразки.
Читайте також: У Німеччині бачать шанси для України після заколоту Пригожина
Автор: Роман Гончаренко, оглядач DW
Коментар висловлює особисту думку автора. Вона може не збігатися з думкою української редакції та Deutsche Welle загалом.