"Ми не планували вижити": героїчна оборона Маріуполя

20 травня виповнився рівно рік з моменту виведення останніх захисників з металургійного заводу "Азовсталь" у Маріуполі. 86 днів українські військові тримали кругову оборону у повному оточенні, з важкими боями та відсутністю будь-якого постачання. Після трьох місяців боїв майже 2,5 тисячі бійців гарнізону "Маріуполь" потрапили у російський полон. За рік з нього повернулися лише близько 500 осіб.

Облога Маріуполя

2 березня 2022 року російські військові оточили Маріуполь і взяли місто в облогу. А вже з 18 березня розпочалися бої за "Азовсталь". Цей металургійний завод із системою глибоких підземних укриттів і комунікацій став осередком українського спротиву і притулком для багатьох цивільних.

Упродовж 86 днів бійці гарнізону "Маріуполь" тримали оборону. Це азовці, морпіхи, прикордонники, поліцейські, тероборонівці та добровольці. Таким чином вони відтягнули на себе сили росіян і дали змогу українській армії перегрупуватися і дочекатися отримання більшої кількості зброї від Заходу.

"Я скажу так: ми не планували вижити. Я не кажу, що ми не хотіли вижити. Ми не планували вижити. І якби наказу припинити оборону Маріуполя не було, я точно скажу, що ні командири, ні я, ні більшість офіцерів і певно що більшість солдатів не здалися б в полон. Ми б там загинули", - згадує той період тимчасовий в.о. командира бригади "Азов" Богдан Кротевич, який пройшов "Азовсталь" і російський полон. Тоді, каже він, боротьба йшла не на життя, а на смерть.

Обстріли Маріуполя та "Азовсталі"

Російська авіація обстрілювала Маріуполь та "Азовсталь" 500-кілограмовими і двотонними авіабомбами. За словами Богдана Кротевича, рівно половина всієї авіації, яка працювала по всій Україні, працювала по Маріуполю, а потім по "Азовсталі". Під кінець оборони, коли авіабомбами були зруйновані всі будівлі над бункерами, а обстріли не припинялися, втрати українських військових почали збільшуватися. Крім того, постійно працювала артилерія і танки.

"Танками вони випалювали все, взагалі, абсолютно. В мене навіть хлопці підходили, казали, ну, ми не знаємо, якими снарядами вони працюють, але танк працює - будівля згорає повністю", - пригадує азовець.

Натомість в українських військових, за його словами, не вистачало абсолютно всього: людей, боєприпасів, артилерії та навіть їжі. Часу на відпочинок також не було. За день бійці могли змінювати по дві-три багатоповерхівки, бо російські військові просто зрівнювали їх із землею.

Унікальний госпіталь у бункері

Через цілодобові обстріли кількість поранених оборонців Маріуполя почала збільшуватися. Увесь світ сколихнули фото поранених на "Азовсталі" - з ампутаціями рук, ніг та важкими ранами. Їм надавали допомогу прямо на місці. Тоді в одному з бункерів працював унікальний військовий шпиталь, де вентиляційну шахту переобладнали під операційну.

"У нас функціонально було дві хірургічні бригади, можна так сказати, ми могли працювати на два столи, враховуючи кількість хірургів, анестезіологів. Завдяки хлопцям, медикам, які були на "Азовсталі", які взяли з собою апаратуру, кисневі концентратори, були повноцінні два апарати ШВЛ, два слідкуючих монітори, один з яких дефібрилятор, кисневі концентратори", - розповідає Олександр Демченко. Він – військовий лікар-анестезіолог, який потрапив на "Азовсталь" 31 березня під час спеціальної місії. Тоді двоє хірургів, двоє анестезіологів та медсестра вилетіли на гелікоптері з Дніпра в оточений Маріуполь.

Читайте також: Документальний фільм про Маріуполь отримав приз на фестивалі "Санденс"

Місія була добровільною, а шансів долетіти до Маріуполя - дуже мало. Місто прострілювалося звідусіль. Та Олександр ризикнув. Ось як він згадує мить, коли побачив розбомблене місто: "Вся територія "Азовсталі" просто горіла, як в фільмах про якихось драконів, скажемо так. Тобто мозок розумів, що відбувається, а очі… такий дисонанс виникав".

Там, у підземному бункері, він та команда лікарів проводили важкі хірургічні операції з повним анестезіологічним супроводом, серцево-легеневою реанімацією і переливанням крові. Роботи побільшало й тоді, коли з 13 по 16 квітня заблоковані українські підрозділи зі складу 36-ї бригади морської піхоти, інших загонів полку "Азов", прикордонників та поліції прорвалися на "Азовсталь", щоб підсилити гарнізон.

"Найбільше, що я пам'ятаю, це коли ми понад 30 годин не виходили з операційної. Це під час прориву 14-15-го, по-моєму, квітня, тому що велика кількість була свіжих поранених. Їх просто несли, несли, несли… І це все паралельно під обстрілом 24/7 з усього, що можливо. Бункер, як човен у морі, хитався. Оперативних втручань, напевно, ніхто не рахував. Але я впевнений, що таких серйозних операцій ми провели понад 400 - ампутацій, серйозних хірургічних обробок, дренування і тому подібне", - згадує військовий лікар-анестезіолог.

Наказ про припинення оборони Маріуполя

У таких умовах військові і медики працювали до тих пір, поки вище військове керівництво не дало наказ гарнізону Маріуполя припинити оборону, щоб зберегти життя особового складу. Тоді, 16 травня, з "Азовсталі" вийшли перші захисники і потрапили в російський полон.

За словами медика Олександра Демченка, 16 травня до полону потрапили найбільш тяжкі, реанімаційні хворі, які дійсно були у дуже критичному стані. "І якесь уповільнення в їхньому лікуванні - це була б, напевно, неминуча їхня смерть. Тому що медикаменти вже на той час, на травень місяць, закінчувалися, антибіотики, знеболювальні, була знищена апаратура, не було води, їжі", - пригадує лікар.

Російський полон: умови і тортури

За словами тимчасового в.о. командира бригади "Азов" Богдана Кротевича, якби не важкі поранені, вони б нізащо не ухвалили рішення припинити оборону. Однак Росія поставила ультиматум: виходять або всі, або ніхто. Саме тому до 20 травня 2022 року з "Азовсталі" вийшли усі українські військові – майже 2,5 тисячі бійців гарнізону "Маріуполь". Усі вони потрапили в російський полон, де перебували в жахливих умовах. І з них у російському полоні досі перебуває понад 1900 захисників та захисниць "Азовсталі", з яких понад 700 - азовці.

Читайте також: Українка про російський полон: Жінки-наглядачі були набагато жорсткіші

Ось як згадує своє перебування у полоні в Оленівці Олександр Демченко: "Воду привозили нам пожежною машиною, тобто з якоїсь річки швидше за все набирали, тому що від неї дуже тягнуло мулом. Було триразове харчування, дуже швидко прийом їжі відбувався, вони по секундах засікали. Дуже довго нас годували спеціально окропом. Що встиг, скажімо так, те з'їв".

А частину військових росіяни ще й фізично катують, стверджує тимчасовий в.о. командира бригади "Азов" Богдан Кротевич: "Переважно струмом б'ють, голки - ну це стандартно. І те, що я побачив, і те, що мені не сподобалось, це стосовно татуювань. Буквально в останніх двох обмінах було, що вони змушували стирати їх нігтями, зішкрябувати, щоб рани залишалися".

Тримісячна дитина у бункері "Азовсталі"

Чоловік Ганни Зайцевої також приєднався до лав "Азову" після початку повномасштабного вторгнення. А сама жінка з їхнім тримісячним сином 65 днів провела у бункері "Азовсталі".

"Це було дійсно жахливо, - розповідає жінка. - Перебування в "Азовсталі" - це був такий собі виклик долі, особливо для мене не тільки як для цивільної людини, але і як для мами. Можна сказати, що це було дійсно таке "сталеве материнство". Ми були в декількох бункерах, останній бункер і основне місце, в якому ми були, там було 75 людей. 17 з цих людей були дітьми. Мій малюк був наймолодший не тільки в цьому бункері, але й взагалі на "Азовсталі". Обстріли, на жаль, не вщухали майже постійно. Нас накривали або з кораблів, або з гелікоптерів, або з літаків, або з "Градів".

"Перебування в бункері схоже на жахливий соціальний експеримент"

У бункері було дуже холодно, не вистачало їжі, а в самої Ганни від стресу зникло молоко. Українські військові знайшли дитячу суміш, та щоб приготувати її, треба було гріти воду на свічці або під обстрілами йти до саморобної пічки. Інші ж діти, за словами Ганни, постійно малювали їжу, грали у магазини і мріяли по те, що вони куплять собі на день народження.

"Взагалі, перебування в бункері - це схоже на такий якийсь жахливий соціальний експеримент. І в такій ситуації кожна людина стресує, вона перебуває на грані життя і смерті", - згадує жінка.

Читайте також: "Ви тут іноземці". Як живуть на окупованій Донеччині

На поверхню цивільні з дітьми змогли вибратися лише 30 квітня. Українські військові відвезли їх на маріупольську набережну, звідки їх забрали представники ООН та Червоного Хреста, а в автобусах чекали російські військові. Після цього їх повезли у фільтраційний табір. Російська ФСБ одразу знала, що Ганна є дружиною азовця, тому її ретельно обшукували і допитували. Після 4-годинного допиту жінку відпустили і вона з дитиною поїхала у Німеччину.

Де перебуває зараз її чоловік - Ганна не знає. Росія не виконує Женевські конвенції і не дає змоги рідним зв'язатися з військовополоненими чи хоча б дізнатися, в якому вони стані. Тому жінка робить все можливе, щоб світ дізнався про оборонців Маріуполя: виступає у Конгресі США, ООН та навіть їздила на зустріч до Папи Римського. "Моєму синові зараз півтора року. Востаннє він бачив свого тата, коли йому було лише три місяці. Тому він навіть не розуміє, як це взагалі, коли в нього є і тато, і мама", - каже жінка.