Так називається остання книга німецької письменниці Юдіт Германн (Judith Hermann), яку я зараз перекладаю. Дуже добра книга. Найкраща з усіх її книг, які я читала. Роман про самотність, зрілість, втрату ілюзій, втрату дому і водночас спробу закорінитися у дуже дивному місці, майже дикому, самотньому, серед непростих у спілкуванні людей. Ця книга сповнена суперечливих відчуттів, такої типової для письменниці відстороненості від головної героїні, відчуття якої подаються дуже дозовано, дуже стримано, майже беземоційно. Тут і тривога, і затишність, і спроба рефлексії, і намагання жити тут і тепер, ні про що не замислюючись і ні про що не шкодуючи.
Перекладаючи книгу, я на два дні опинилася у Франкфурті, у помешканні, де зовсім недавно зупинялася і сама Юдіт, жила тут, можливо, писала цю ж таки книгу, яку я зараз перекладаю. Пила каву з того ж горнятка, що і я, у дрібні квіточки. Можливо, з іншого, у смужку. Але точно насипала каву з залізної банки, цю банку вона випадково забрала з собою і потім із вибаченнями надіслала господарям. Головна героїня цієї книги наша з Юдіт однолітка, її донька виростає і вирушає у самостійні мандри, її чоловік дичавіє і захаращує квартиру випадковим мотлохом, який підбирає на вулицях - зламані парасолі, надщерблений посуд, тріснуті картинні рами. У його помешканні уже немає жодного вільного місця, але він продовжує збирати. У цей момент героїня вирішує покинути чоловіка і попереднє життя. Вона збирає усі дитячі речі доньки у коробки, віддає на зберігання чоловікові, роздаровує і викидає усі свої речі і вирушає жити до невеличкого селища над морем, до будиночка, у якому завелася куниця. Вона працює у кнайпі свого брата, спостерігає за світом за вікном, намагається відчути себе вдома.
Герої цієї книги багато говорять про це відчуття, про потребу закорінитися десь, на якомусь шматочку землі, знати все про це місце, бути тут своїм, мати відчуття, що ти опинився чи опинилася у правильний час і у правильному місці. Чи можливо таке, коли ти не вдома? Чи можливо взагалі? І що таке дім - це місце, де ти живеш і яке пересувається у часі і просторі разом із тобою, чи місце, у якому ти жив чи жила колись і яке назавжди залишається домом, незалежно від того, де опиняєшся ти?
Читайте також: Юлія Стахівська: Не пощастило з географією
У Франкфурті зараз всюди чути українську. Чути її не лише тут, а й у будь-якому німецькому чи польському місті. Малому чи великому. За останній тиждень я об'їхала чимало таких міст: Краків, Нойруппін, Берлін, Герліц, Згожелець. Всюди прогулюються українки - з дітьми і без дітей, деякі вагітні, усі неквапні, на позір спокійні, так наче вони вдома, наче завжди були тут. Потроху до такої масової присутності українок звикають. У Кракові на кожному кроці можна побачити чоловіка, жінку і двох дітей, які прогулюються, розмовляючи кожен своєю мовою - українською і польською. Зрештою, тут і раніше було багато українців. Ще задовго до війни на автобусному вокзалі можна було прочитати великі оголошення українською про пропозиції роботи та інші послуги.
У Франкфурті я домовляюся про зустріч зі знайомим. І лише прийшовши на місце, дивлюся на годинник. З подивом зауважую, що прийшла на годину раніше. Тоді дивлюся на телефон і все розумію: мій телефон і досі показує український час. Це постійно плутає мене, але досі я не змінила цю опцію у налаштуваннях. Рішуче знаходжу потрібне в меню і вимикаю налаштування під назвою "показувати час удома". Цифри на дисплеї міняються, я відчуваю спершу полегшення, бо ж тепер не буду прибігати на зустрічі на годину раніше, а потім тривогу - так ніби я зробила щось остаточне, щось таке, що неможливо змінити, прийняла якесь важливе рішення, і тепер не знаю, чи правильне воно. Це ірраціональне відчуття. Одне з багатьох, які тепер з'являються так часто і заважають хоч на короткий час втримати таку рідкісну психологічну рівновагу, бодай короткий момент спокою, здатність зосередитися на чомусь, розслабитися, отримати задоволення від чогось простого і звичного - краєвиду за вікном, смачної кави, гарної виставки у музеї. Щоразу здається, що таке задоволення - це щось заборонене, щойно дозволиш це собі, і відразу ж отримаєш якусь погану новину. Ніби можна запобігти цим поганим новинам, якщо не насолоджуватися дрібними приємностями життя.
- Мабуть, Вас переслідує відчуття провини за те, що Ви у безпеці, а інші ні? - запитала мене нещодавно одна емпатична німкеня.
- Провини? - перепитала я. - А Вас?
- Мене? - не зрозуміла моя співрозмовниця.
- Ну Ви ж теж у безпеці, - сказала я.
Інший емпатичний незнайомець у випадковій розмові поцікавився, коли я планую повертатися додому. Так наче я планувала опинитися тут і зараз, тим більше так надовго. Хотіла би я могти запланувати це. Я так люблю планувати. І дуже переживаю, якщо плани не здійснюються. Тому уникаю планування, коли не маю гарантій, що вдасться все реалізувати.
Читайте також: З якими труднощами стикаються українські біженки в ЄС
- У цей непростий час дуже важливо отримувати виважену і правдиву інформацію про війну, - почула я нещодавно від одного політика. - Для цього робиться чимало зусиль.
- Наприклад? - поцікавилася я.
- Наприклад, створюється мережа робочих місць для журналістів із Росії, які не можуть більше працювати у нестерпних умовах диктатури. Вони повинні виїхати на Захід і звідси подавати об'єктивну інформацію про війну.
Я не знаю, як реагувати на таку інформацію. А її чимало. Наприклад, нещодавно хтось із російських літературознавців у Польщі скаржився мені на те, що польська влада вчинила дуже несправедливо і позвільняла російських літературознавців із польських державних інституцій.
- Чим завинили літературознавці? - питав він, намагаючись побачити співчуття у моїх очах.
Але марно. Навіть не знаю, чому. Мабуть, тому, що аби поспівчувати комусь, слід спершу поставити себе на його місце. А я не можу уявити собі, щоб я могла працювати десь за кордоном як українська літературознавиця. Українською. Ще й у державній інституції. Мабуть, справді важко тим, кого звільнили, але мені наразі не вдається уявити собі навіть те, щоб мене взяли на таку роботу.
Читайте також: Біженці у Німеччині: "Мріємо повернутися додому, до Маріуполя"
Можливості, які завжди існували у світі для росіян, неможливо порівняти з тим, на що могли чи можуть розраховувати українці. Українці звикли відразу ж переходити на іноземну мову, опиняючись за кордоном. Це настільки автоматично, що моя колега, яку під час дискусії просять розмовляти українською, аж лякається - вона ніколи не робила цього раніше за кордоном, завжди англійською, німецькою. І ось українською. Це незвично. Мені самій незвично, я теж рідко маю таку можливість. Нам із колегою майже незручно за те, що ми мало того, що у безпеці, ще і можемо дозволити собі говорити українською, і хтось подбав про те, щоб нас перекладали. Наше збентеження помітне, і воно контрастує з повною відсутністю схожих відчуттів у інших учасників дискусії - поляків, німців. Усі вони сприймають можливість говорити рідною мовою і переклад, як щось само собою зрозуміле. Таке як кафедри русистики в усіх європейських університетах, які часто називаються кафедрами славістики, але інші слов'янські мови там можна вивчити лише факультативно, а насамперед треба вивчити російську.
Читайте також: Щоденник війни. Як ти?
Цікаво, як усе це зміниться через кілька років. Чи відчують себе по-справжньому вдома українці, які вирішать не повертатися навіть після закінчення війни? Чи закінчиться ця війна найближчим часом, а чи затягнеться на роки, або і взагалі ніколи не закінчиться? Чи зможу я запланувати своє повернення додому, а чи воно станеться так само раптово і несподівано, як виїзд за кордон, - ситуація просто зміниться у якийсь момент, і не буде іншого виходу? Що означатиме вибір - повернутися чи залишитися? Чи буде такий вибір взагалі? І повертаючись до найважливішого - де наше вдома: там, де ми зараз, чи там, де зараз стіни, у яких ми раніше жили?
"Авторська колонка" висловлює особисту думку автора. Вона може не збігатися з думкою української редакції і Deutsche Welle в цілому.