Владімір Камінер: Україна нагадує запізнілого гостя

Популярний німецький письменник та публіцист Владімір Камінер (Wladimir Kaminer) народився в Москві, а з 1990-го року живе в Берліні. Він - автор понад 25 книг та один з найвідоміших вихідців з СРСР у Німеччині. Під час "Книжкового арсеналу" у Києві, який відбудеться з 23 до 27 червня, письменник презентує свою останню книжку "Втрачене літо: Дойчланд курить на балконі", яка була видана в перекладі українською. Окрім того, в рамках "Книжкового арсеналу" Камінер разом з українським письменником Сергієм Жаданом та берлінським музикантом українського походження Юрієм Гуржи візьме участь у концерті українсько-німецької дружби "Співочі кажани". DW поговорила з Владіміром Камінером про його творчість та про враження від Києва. Не обійшлося у розмові й без політики.

"Київ - це грандіозно"

DW: Вітаю, Владіміре, в Києві. Це Ваша перша поїздка в Україну?

Владімір Камінер: В Україну - не перша. Я був в Одесі на запрошення німецької мовної школи і проводив там німецькі читання, а у дитинстві мене весь час відправляли до бабусі в Одесу на вулицю Космонавтів на літні канікули. Одеса моєї юності запам'яталася  мені темпераментним південним містом з цікавими людьми. Оскільки в Москві ніхто ніколи не говорить з незнайомими людьми в транспорті, а в Одесі так неможливо. Там одразу запитували:  "Ви читали сьогоднішню газету?". І все - попався. Бо скажеш, що не читав, то розкажуть тобі всю газету, скажеш, що читав, тоді тебе спитають, що ти думаєш з приводу того, що там написано. Але в Києві я ніколи не був. Це перша моя поїздка в Київ на "Книжковий арсенал".

І як Вам Київ? Наскільки тут атмосфера відрізняється від московської чи берлінської?

Це грандіозно. Я відкриваю по-новому для себе колишні республіки моєї неосяжної батьківщини, колишнього СРСР. Тут я пізнаю якісь архаїчні "родимі плями" минулого, а з іншого боку - нове життя, яке пробивається з-під асфальту і не схоже ні на що: ні на Схід, ні на Захід. Це - якась своєрідна цікава культура.

Україна зараз проходить складний шлях трансформації, зокрема суспільної, політичної, культурної. На Вашу думку, шлях вибраний правильно?

Та хто я такий, щоб оцінювати шлях цілої країни? Це - російська традиція, коли бородаті письменники були чимось більшим, аніж письменниками. Вони замінювали в цій бідній на політику країні і політиків, і філософів, і соціальні інституції, і громадянське суспільство. Тому саме вони вказували то в один, то в інший бік… Мені як письменнику історія української незалежності дуже імпонує. В ній багато драматичного, трагічного, але й багато смішного. Україна нагадує мені людину, яка прийшла на свято з великим запізненням. А всі вже стомилися, гості розійшлися, хтось лежить під столом, хтось позіхає, а новий гість всіх будить, б'є в барабани, хоче нарешті відзначати свою свободу і незалежність. Він бачить майбутнє, у світі, де давно майбутнього немає, там у людей зовсім інші проблеми, вірус та інше. І оцей запізнілий гість дає можливість для літературного переосмислення того, що відбувається з ним. Це круто.

Читайте також: Володимир Камінер: Путіну може допомогти тільки Меркель

Як Україну плутають з Білоруссю

Як Україну сприймають у Німеччині? Вона у фокусі політичному, культурному?

На жаль, абсолютна більшість німецьких чи європейських політиків, пересічних громадян зовсім не відрізняють Україну від її країн-сусідів. Нещодавно я зайшов до свого сорокарічного сусіда, надзвичайно просунутого і обізнаного про США, європейські проблеми та сучасні тренди. Почувши, що я лечу в Київ, він мені сказав: "Будь обережний, там страшна диктатура і всіх саджають у в'язницю!". На що я йому зазначив, що він плутає з Білоруссю, а  Україна - це сучасна демократична країна. На що він мені відповів: "Ми, німці, не розрізняємо ваші східноєвропейські тонкощі". 

Так, це прикро, враховуючи, що в Україні, практично на кордонах з ЄС, сім років триває війна, частина території окупована Росією, анексований Крим, а європейці навіть не знають, де саме це…

То може ви ще у мене запитаєте, чий Крим? 

Так, запитаю. В Україні це ж лакмусове запитання. Про це запитують у всіх. Це своєрідний тест.

Я вважаю, що це погано - ділити людей на хороших чи поганих за кримським питанням.

Так і загарбувати чужу територію погано, людей вбивати теж погано…

Однозначно. Одна держава, користуючись військовою потужністю та хвилинною слабкістю сусідньої, захопила частину чужої території. Але, сваритися тепер протягом десятиріч - "наш Крим", "ні, не ваш Крим" - це теж неправильна позиція. Це дорога, яка веде в нікуди. Бо щастя не в території. Питання приналежності Криму не є питанням виживання молодої української держави. Ми живемо без кордонів. Будь-хто може поїхати будь куди, де йому здається життя налагодженим і простим.

"Жодного метеориту і Грети не потрібно"

Але, як показала пандемія, кордони у нас є. І Ви це описуєте у своїй останній книзі "Втрачене літо: Дойчланд курить на балконі". Що для Вас ця книга?

Я вірю у драматургію життя. Звичайно, ці життєві історії не приходять до нас просто так, їх треба шукати. А тут нічого взагалі не треба було шукати. Історія прийшла до тебе просто на балкон і сіла там просто з цигаркою. Про що в основному пишуть автори? Про те, що пару людей у нормальному буденному світі сходять з рейок, роблять щось безумне. А пандемія - це з точністю навпаки. Як Аліса в країні чудес. Люди хотіли просто жити своїм буденним, нудним життям, але світ не давав їм це зробити. Те, що було нормальним, стало раптом неможливим.

"Втрачене літо: Дойчланд курить на балконі" - це завершення моєї трилогії. Перша книга трилогії "Освідчення у коханні" - про спроби людей познайомитися за допомогою інтернету, ці люди прикрашають дійсність і не можуть зрозуміти, хто вони, і втрачають контакт з самими собою. Ще одна книга - про любителів круїзів, про людей, які не знають, де вони перебувають, бо, як правило, це не грає жодної ролі на цих кораблях. А "Втрачене літо" - це про те, а що ж, власне, відбувається.  Це - книга про те, яким крихким є наш світ, про те, що люди бояться якихось міфічних речей, а реальності, яка несе їм муки смерті, просто не помічають. Ми боялись атомної війни, падіння метеориту, глобального потепління. Ми сміялися над Гретою (шведською кліматичною активісткою Гретою Тунберг. - Ред.), яка нас попереджала, що потрібно припинити літати на літаках. І що виявилося? Що жодного метеориту і Грети не потрібно: всі літаки стоять і нікуди не літають, завдяки одному кажану. Мишка з крильцями і трохи людської жадоби та цікавості вистачило, аби повністю відправити в нокаут нашу цивілізацію. Книга про це. 

Читайте також: «Російська дискотека» з німецьким акцентом

Саме на карантині, під час пандемії, у Вас виникла ідея створити колаборацію з українським письменником Сергієм Жаданом?

Так. Мій друг і колега Юрій Гуржи, з яким я дуже довго робив "Руссендиско" - музична подія, яку ми робили в Берліні - сам родом з Харкова. Події української революції, Майдану дуже сильно вплинули на нього, і він тепер робить проєкт про українську історію. Так от, він познайомив мене з українськими митцями, зокрема з Сергієм Жаданом, якого я теж читав раніше, і вважаю талановитим. Так ми зробили кооперацію-проєкт Deutsch-Ukrainische Freunschaft "Співочі кажани" і будемо виступати на "Книжковому арсеналі". Там же і буде презентація моєї книги Втрачене літо: Дойчланд курить на балконі". Всіх запрошую.