Від редакції: DW публікує відкритий лист відомої української письменниці Оксани Забужко, адресований нідерландському письменникові Арнону Ґрюнберґу. Обмінятися листами про майбутнє Європи й демократії письменниць та письменників запросив фестиваль "Форум європейської культури", який відбувся в Амстердамі 31 травня - 4 червня 2023 року. Лист Арнона Ґрюнберґа до чотирьох учасниць та учасників форуму - боснійської письменниці Лани Басташич, алжирського письменника Камеля Дауда, словенського письменника Драґо Янчара та Оксани Забужко - можна прочитати за цим посиланням. Лист Оксани Забужко українською мовою публікується вперше.
Дорогий Арноне,
Дякую тобі за щирого листа. Може, тому, що акурат того самого 1995 року ми з тобою рухалися тією самою повітряною трасою в протилежних напрямках (можливо, навіть одночасно, і можливо навіть, самі того не знаючи, перетнулись були дорогою десь на каві в Скіпхолі): ти - з Європи в Нью-Йорк, я - навпаки, з Нью-Йорка (після майже двох років, прожитих у США) - в Європу, з вигартуваним по двох роках твердим переконанням, що, при всій моїй любові до подорожей і жазі до невідкритих земель, ніде інде жити не зможу й не хочу, - твій лист сколихнув у мені ностальгію за світом, якого більше нема. За власною молодістю, за несхололою в повітрі ейфорією від падіння Берлінського муру й Радянського Союзу, за тодішньою всепереможною вірою в те, що оновлена Європа зможе нарешті продемонструвати людству обіцяний Фукуямою "кінець історії", і навіть споконвічні тиранії, як Росія й Китай, от-от прийдуть до ліберальної демократії, побачивши, що добре воно, вовк ляже поруч із ягням, а той, хто хоче вас убити, погодиться натомість з вами пообідати, поконаний великодушністю вашого запрошення… Ніколи більше на моїй пам'яті світом не правила така солодка, як цукрова вата на дитячому ярмарку з каруселями, політична наївність, і нині я відчуваю на згадку про неї щось схоже на приплив материнської ніжности: це була прекрасна епоха; шкода, що коротка.
Читайте також: Історик Тімоті Снайдер: Українці зараз роблять те, що німці робили у 1960-их
Взагалі ж твого листа я перечитувала тричі, востаннє - сьогодні вранці. Вночі Київ пережив одинадцяту в цьому травні російську повітряну атаку, цього разу 30-ма ракетами "Калібр", - на щастя, відбитими нашою ППО, проте місяць розваленого сну (бо бахкає воно, мушу сказати, збіса гучно!) все ж дається взнаки, і я хотіла справдити, чи в своєму затуманеному стані чогось не проґавила: чи дійсно в твоїй умовній Європі - тій, яку ти подумки конструюєш для себе з того боку Атлантики в ці самі дні весни 2023-го, - можна вдавати, наче всього цього не відбувається: не точиться от просто зараз на континенті найстрашніша від Другої світової (і вже співставна з нею за об'ємом озброєнь і довжиною лінії фронту) війна на знищення проти 40-мільйонного народу, - і просто про це промовчати, як про щось, безвідносне до теми майбутнього Європи?.. І втретє переконалася, що - ні, нічого не проґавила: ти справді відмовляєшся бачити сьогоднішню Європу продуктом двох світових воєн, єдина європейська війна, яку ти згадуєш, - це розпад Югославії 30 років тому.
Я знаю, з того боку Атлантики війни легко переводяться в онлайн-формат: на пам'яті живих поколінь на тій землі їх уже не бувало, а це дуже міняє культурну оптику. Коли ти прилетів до Нью-Йорка, вуличні музиканти біля підземок іще співали "Help Bosnia now", я пам'ятаю. Звідтоді вони змінили репертуар, і ти впевнено пишеш, що та війна "has largely disappeared from the collective unconsciousness, at least outside former Yugoslavia". Я волію бути обережніша з аподиктичними судженнями і беруся довести, що та війна якраз нікуди не щезла з європейської свідомости, не кажучи вже - підсвідомости (given anyone knows how to scan this!): про неї не дає забути ні наплив балканських міґрантів, який назавжди змінив життя сотень італійських, швейцарських і німецьких містечок - подібно як нині восьмимільйонна лавина українських біженок міняє життя містечок чеських, балтійських і польських, - ані (якщо вже про unconsciousness) проковтнуте, каменем у шлунку, і таки доглибно європейське почуття вини за першу серйозну зраду пост-ялтинському праву - перший провал миротворчих сил ООН, котрі виявились у Сребрениці так само імпотентними перед ошалілим від безкарности Ратко Младічем, як уся європейська дипломатія перед Путіним у 2008-му й 2014-му: те, що ти звеш кризою ліберальної демократії (а я - кризою міжнародних демократичних інституцій), почалося в ті самі 1990-ті, і в цьому сенсі війна на Балканах не тільки не забута - вона навіть не скінчена.
Читайте також: Вирок Младичу - останньому "балканському м'яснику"
В останньому, до речі, легко пересвідчитись, читаючи породжений нею балканський роман - як на мене, одне з найцікавіших явищ європейської літератури 21-го століття. Більш ніж згодна з тобою, що письменник не повинен працювати проповідником (якщо тільки до цього його не змушують гуманітарно токсичні історичні обставини, як-от війна, тиранія тощо), - однак залишити майбутнім поколінням портрет своєї доби до наших суспільних обов'язків таки, нікуди не дінешся, входить, це одне з умінь (байдуже, всвідомлених чи ні), за які нам платять, і під цим оглядом "воєнне покоління" балканських авторів свої гонорари чесно відробило. Можу засвідчити це по тому, як жадібно стала перекладатись і читатись сучасна хорватська, сербська й боснійська література в Україні з початком російської аґресії, тобто від 2014-го року: виявилося, що перед лицем колективної екзистенційної загрози людям насущно важливо знати, що "хтось тут був до нас" - хтось, хто вижив і розповів. Література існує і для створення таких "транспоколіннєвих" спільнот також - для того, щоб подавати людині через час і простір знак, що вона не самотня, і значною мірою саме такі спільноти от уже п'ять тисяч літ і тримають Європу при купі як культурний континуум. І щоденник Анни Франк виявляється листом до дівчинки з Ягідного на Чернігівщині, яку російські окупанти навесні 2022 р. місяць протримали, разом із чотирма сотнями односельців, "живим щитом" у підвалі без води, вентиляції й світла, - весь той місяць вона вела маркером на стіні лік дням і померлим, тому що у неї була для цього мова, готові поведінкові форми, ввібрані з повітря тої самої культури, котра вісімдесят літ тому диктувала в Амстердамі її німецькій ровесниці.
Все це доволі очевидні речі, і я чуюся трохи глупо, нагадуючи про них тобі - синові німецької єврейки, яка пережила Голокост, і на додачу мужчині з досвідом військової служби, якого я не маю. Зате я маю інший досвід, котрий і змушує мене зараз писати ці рядки: за рік російсько-української війни я, коли вірити Ґуґлеві, об'їздила з виступами 21 країну Європи і 93 її міста (тобто не самі тільки столиці плюс Страсбург, а доволі репрезентативну вибірку, від Польщі по Сполучене Королівство), - намагаючись, за словами моєї італійської видавчині, "пояснити Заходу все, що ми про цю війну пропустили за попередні вісім років", - і бачила, як швидко й рішуче, дослівно на наших очах ця війна (котра до 24.02.2022 р. багатьом здавалась немислимою, і в спробах її зраціоналізувати було наговорено більше дурниць, ніж пристало культурі тисячолітніх університетів) - змінює Європу. І наскільки по-різному.
Про це можна писати цілу книжку - як у різних країнах по-різному відкриваються й починають кривавити витіснені в непам'ять кількапоколіннєві рани, як тріщать і розлітаються десятиліттями, а то й століттями вибудовувані ментальні конструкції, призначені приховувати незручні правди, як у внуках вмикаються поведінкові паттерни (і страхи, і травми…) дідів і прадідів, - і як, теж для багатьох несподівано, виявляється, що Європа й далі поділена по лінії Берлінського муру - тільки не на "старі" й "нові" демократії, як було оптимістично вважалося доти, а на країни формативно різного воєнного досвіду - "Першої світової" й "Другої світової" відповідно, - чи, згрубша беручи (і виносячи за дужки виняток Великої Британії), - на колишні імперії й колишні колонії.
Читайте також: Сергій Плохій: Спротив України РФ - її перепустка у світову історію
Повідчинялись шафи, посипалися скелети. Всі наші невивчені уроки й неоплачені історичні рахунки знялись і полетіли нам в обличчя, як Алісі колода карт на суді в Чирвової Королеви. Софі Оксанен розповідала, що 24 лютого 2022 р. по всій Фінляндії схвильовані старики телефонували внукам і наставляли, як пакувати тривожні валізки і як, в разі російська армія увійде в Фінляндію, "правильно" давати росіянам хабарі (згодом виявилось, що навіть у Бучі й Ізюмі таке знання справді збільшувало шанси на виживання). У цей самий час на іншому кінці континенту бельгійський дипломат довірчо переконував мого знайомого (українця), що нам краще здатись росіянам і жити далі собі спокійно, як Бельгія під німцями. "А бельгійські євреї? - поцікавився мій знайомий, людина доволі ядуча. - Вони також жили тоді спокійно?" - і, коли співрозмовець передбачувано знітився, додав: "В тім-то й штука, мій друже, що в цій війні євреями є ми", - формулювання, точність якого неуважна до історії "Кривавих земель" (термін Т. Снайдера) Європа "Тризонії й Плану Маршалла" (термін мій) потрапила належно оцінити щойно після року спостережень за масовими українськими "сребреніцами", поставленими Кремлем на промислову основу. Так - ціною ще одного європейського геноциду - відбувається переоцінка раніше знецінюваного досвіду. Ти справді вважаєш, що це не варто твоєї уваги?
Зрозумій мене правильно: мені йдеться не про якесь там "відновлення історичної справедливости" щодо так званого (нотабене, термін досі в ходу!) "Східного блоку" - крий мене Боже вірити в історичну справедливість, I'm a big girl (хоча, чого гріха таїти, приємно бачити, як ті литовські євродепутати, котрим, на всі їхні багаторічні застереження щодо Wandel durch Handel з Москвою, зі "старих демократій" по-хамськи відповідали, що то з них говорять "фантомні болі", нині тільки що не розгулюють по ЄП в футболках "А ми ж казали!", - інтелектуалові завжди приємно бачити перемогу компетенції над невіглаством, хай би в якому контексті…) Проте йдеться мені про інше - про колективну пам'ять і колективний досвід, без яких неможлива література. Нинішня геноцидна війна на сході Європи засвідчила, що з європейською пам'яттю, ба й із цілою європейською культурою меморіалізації все значно гірше, ніж нам здавалось, - раз тисячі книжок і фільмів про нацизм і Голокост ні на йоту не допомогли Європі розпізнати тридцятилітнє розпухання в себе під боком нової фашистської імперії й не завадили повторити щодо неї, як в очманінні, всі ті самі "заохочувальні дії", котрі було вчинено в 1930-ті щодо Третього Рейху, - аж до моменту, коли вона вже була готова вломитися на танку в європейський дім (і була би вломилась, якби Україна її не спинила!). Навіщо тоді, спитати б, були всі ті фільми й книжки, якщо ми нічого з них не навчились не про минуле, а про майбутнє?..
(Тому що література, коли вона чогось варта, - завжди про майбутнє, навіть якщо мовиться в ній про Гомерові часи.)
Читайте також: Колишній в'язень гетто Борис Забарко: Побоююся, аби ця війна не перекрила події минулого
Я не перша, хто ставить таке питання. Першим, кого знаю, був - у тому самому 1994-му, коли ми з тобою обоє були зайняті, за висловом Ч. Мілоша, "пригодою Америки", - Марек Едельман, один з моральних компасів польської інтелігенції свого покоління і один з ватажків повстання в Варшавському ґетто: на журналістів, що прийшли брати в нього інтерв'ю до річниці повстання, він нагримав, що тепер треба говорити не про минуле, а про Боснію - "треба зупинити цю війну, бо інакше все, за що ми тоді боролись, втрачає сенс" (sic!). Тобі не здається, що це геніально сформульовано? За рік до Сребреніци він, котрий півстоліття займавсь пам'яттю польських жертв Голокосту, безпомильно точно відчув, що в цій війні вже призначено "своїх євреїв", - і для нього це ставило під удар історичну перемогу героїв ґетто. Гамлет міг би позаздрити на такий персоналізований "зв'язок часів"!
Культури різняться, серед іншого, способом переживання часу, і в цьому розумінні для мене формулювання Марека Едельмана є, коли завгодно, квінтесенцією європейськости. Пам'ятаєш, як це у Фолкнера в "Реквіємі для черниці" - "The past is never dead. It is not even past"? З історією ти волієш розквитатись ухильною скоромовкою, так само, як і з війною, принагідно посміхнувшись над універсальною, на твій погляд, людською схильністю до ідеалізації минулого (котра, між іншим, далеко не така універсальна, як нас вчать у школі, і навіть не в усіх європейських культурах є міф Золотого віку, то теж атрибут колишніх імперій…). Для мене це узгоджується з тим, що́ ти пишеш про втечу: я знаю цей спосіб рятуватись од травми, в тому числі спадкової, родинної й колективної (зрештою, література теж є таким способом, поки тебе не починають переслідувати за написане!), - у мене він також є в психологічному репертуарі, аж до вимушеної, в 2014 році (на щастя, ненадовго, всього на кілька місяців) утечі з країни від найманих убивць включно (спойлер: люди, які хочуть тебе вбити, не стануть з тобою обідати, Арноне, і я щиро не раджу тобі сідати з ними до столу, якщо вони тебе раптом запросять!). Але від того-таки 2014-го я твердо знаю ще одну річ: цей спосіб більше не працює. Щоб він працював, утікач мусить насамперед мати, куди втікати, тримати в умі ґарантовані йому в межах надійного, кимось для нього бороненого й підтримуваного цивілізаційного укладу "зони безпеки". А в цьому столітті людство запас таких зон у тій частині глобального села, де є закон, поліція, електрика й running water, уже вичерпує - і Європа, і США на наших очах перестають бути безпечними місцями (можу розповісти тобі при зустрічі, як в Німеччині, Польщі й деяких інших країнах ЄС групи проросійських неонаці дедалі активніше тероризують українських біженок, і місцева поліція не вміє їх зупинити). Боюсь, що тільки Австралію й Західну Канаду ми не встигли ще запаскудити, - але, як урахувати прогнозоване до 2050 р. зростання числа кліматичних біженців…
У нас нема виходу, Арноне. От в чім річ. Нема куди втікати далі по цій планеті від тих, хто хоче щось чи когось на ній убити. І тому моя країна воює так само запекло, як вісімдесят років тому Варшавське ґетто: ми просто зрозуміли це перші.
Цей лист і так розрісся до неподобних розмірів, і я мушу з жалем лишити за його межами тему, яка мені особисто болить у долях Європи найдужче, і на яку я (якби мені не перебило 24.02.2022 російське вторгнення) вже б досі, либонь, закінчувала багато літ любовно виношуваний новий роман: ця тема - кінець книжної культури, або, беручи ширше, - Просвітницького проекту. Колись, після нашої перемоги, я обов'язково той роман допишу. На жаль, поки що втеча в нього мені недоступна - доки ми не перемогли, під загрозою лишається сама мова, якою я пишу: на окупованих Росією територіях за неї вбивають і вичищають з бібліотек і архівів усе, нею написане, - недвозначний message, що́ чекає мене й мою культуру в разі програшу. Тому в нас на фронті воюють добровольцями стільки письменників, музикантів, акторів, науковців: перш ніж повернути собі опцію втечі, ми маємо самі, власноруч обладнати собі для втечі "зону безпеки". А для цього нам треба виграти цю війну - і відстояти себе і Європу.
Читайте також: Оксана Забужко: "Час переписувати візію світу, в якому не було України"
Тому наостанці попрошу тебе - оскільки ти не маєш певности, чи Європа є "чимсь більшим, ніж тільки географія" (тут я гублюся: географія чого - Європейської рівнини? Без Британських островів, зате з Уралом і Казахстаном, з Великим Степом включно? Де саме проходять географічні кордони твоєї Європи - і де, після 20-го століття, ще існує географія, безвідносна до руки картографа? Хіба радянські мапи 1985 р., з якими ввійшла в Україну російська армія в твердій вірі, що за 30 років незалежности в нас нічого не могло змінитись, не засвідчили остаточну смерть мислення епохи географічних відкриттів?..), - запам'ятай, будь ласка, кілька географічних назв. Власне, почати я мала б із тих, які слугують символічними маркерами моєї Європи і є в усіх на слуху, хоч і не конче в такій якості: Рим - Париж - Каносса - Маґдебург, - "Рим" у цій квадризі означає верховенство закону, "Париж" - права людини (перша "Декларація прав людини і громадянина"!), "Каносса" - розмежування світської й духовної влади (спасибі Генріхові IV за те, що не мусимо, як росіяни, божествити своїх правителів!), а "Маґдебург" - місцеве самоврядування (хоча міста-поліси є ще давньогрецьким винаходом, але рахуймо для тяглости все ж від Маґдебурзьких прав Оттона Великого). У цій квадризі для мене компактно вміщується все те найцінніше, чим людство завдячує Європі - і за що її, попри всі наявні в її CV хрестові походи, етнічні різанини та інші незліченні прояви варварства, варто любити, берегти й боронити до останку, якщо знадобиться - навіть ціною власного життя.
Так ось, повертаючись до географії й кордонів. У своїй останній колонці в The Atlantic (Incompetence and Torture in Occupied Ukraine) Енн Еплбом робить важливе спостереження: для російських окупантів несподіваним і цілковито непіддатним осягненню став той факт, що в Україні мери міст і голови сільських громад дійсно обираються на посаду своїми земляками, а не призначаються "згори", і зберігають перед своїми виборцями відповідальність, навіть утративши зв'язок із Києвом, тобто (в російському розумінні) "начальством". (На жаль, коли росіяни чогось не розуміють, вони це знищують, тож саме ця категорія населення склала в окупації "групу ризику № 1" - в ній зареєстровано найбільший відсоток арештів, смертей і зникнень.) Цей текст я читала як реквієм за Фукуяминими 1990-ми - з нього зрозуміло, чому демократію не виходить експортувати, як картоплю. І пригадала, що в Україні Маґдебурзьке право проіснувало майже 600 років - починалося ще в 13-му ст., при князях Галицько-Волинської династії, а ліквідоване було Російською імперією в кінці 18-го ст., одночасно з усіма іншими інститутами автономної Гетьманщини. І коли дивитись на мапу цієї війни, на якій вирізняються особливо драматичні й багатосюжетні, нині вже леґендарні битви, - Гостомель, у якому 24.02.2022 р. російські десантники так і не змогли взяти аеропорт і відступили, не знавши, що протистоїть їм усього-навсього місцева самооборона, Чернігів, місто тисячолітніх храмів зі списку Культурної спадщини ЮНЕСКО, котре росіяни від 24.02 по 1.04 рівняли з землею, як потім Маріуполь і Бахмут, але так і не змогли взяти, Ніжин, який місяць, мов у середньовіччі, тримав облогу (коли забракло продуктів, фермери стали обхідними шляхами привозити в місто молоко й борошно і роздавати городянам), але так і не впустив нападників, - я не можу не згадувати, що все це споконвіку були вільні міста вільних городян: Гостомель від 1614 р. Чернігів - 1622-го, Ніжин - 1625 р. Добре, що вони відстояли своє право бути вільними.
Тут, по цих східних кордонах Маґдебурзького права, зараз і пролягає, зовсім неметафорично, кордон Європи: кожне, обернене лицем до ворога, східноукраїнське місто (містечко, село) - це фортеця на фронтирі. І майбутнє Європи напряму залежить від того - вистоять вони, чи ні.
Я не знаю, чи це "більше, ніж тільки географія", бо я взагалі не знаю, що таке "тільки географія". Я просто повторюю собі час від часу імена міст, як повторюють імена коханих людей - насолоджуючись звуком, самою його фізичною матерією, навперемінною пружністю й м'якістю приголосних, видолинками голосних: Гостомель. Чернігів. Ніжин, - і щоразу при тому внутрішньо терпну від вдячности.
Я була б рада, якби ти теж їх запам'ятав.
Щиро й сердечно,
Оксана Забужко