Олександр Ірванець: Інфіковані інформацією

Письменникові завжди цікаво спостерігати, як мова реагує на зміни у суспільстві. Особливо ж - коли ці зміни швидкі і повсюдно відчутні, як от у випадку з теперішньою світовою епідемічною кризою.

Іще задовго до початку епідемії інформацію, яка швидко поширювалась у світовій мережі, почали називати "вірусною". В цьому визначенні сьогодні прочитується гіркувата іронія.

Так само, як і у новітньому терміні "інфодемія". Звісно ж, спробувавши осмислити цей феномен і перенести його на українські реалії, я зробив чимало цікавих і несподіваних (чи й сподіваних) висновків. Інформація ж у слабо контрольованому інтернет-просторі є всяка: від стопроцентово правдивої до стопроцентово брехливої. Зовсім неважко відшукати в мережі перелік "фейків", які поширюються не лише приватними користувачами, а й цілими державами, зокрема Російською Федерацією. Але пересічна людина не переймається перевіркою, - їй важливо відреагувати якомога швидше і емоційніше.

"Ковідіоти"

Також із цікавих неологізмів епохи пандемії тішить слух мовному гурманові слово "covidiots" - "ковідіоти".  Складене з назви хвороби "COVID" і кореня "idiot", воно вже вживається в англомовному середовищі, та і в українському теж, безперечно, мало б прижитися. Яскравим прикладом такого "ковідіотизму" може служити випадок, що трапився з двома київськими студентками. (Молодь взагалі одягла маски найшвидше з усіх вікових прошарків суспільства - молоді люди побачили в цьому можливість насамперед урізноманітнити гардероб новим елементом, але це так, до слова). Тож коли дві дівчини іще до офіційного оголошення надзвичайної ситуації, на початку березня ішли містом у масках, за ними раптом погнався агресивно налаштований чоловік старшого віку, вимагаючи, щоб вони зняли маски і "не сіяли паніку"!

Але подібний "ковідіотизм", на жаль, має місце де-не-де й на державному рівні - у Туркменії, як відомо, взагалі заборонено вживати слово "коронавірус", і так само - носити маски. 

Тим часом інфодемія шириться світом чи й не швидше за хворобу. Бо ж на отриману інформацію кожна людина реагує в міру своєї підготованості - світогляду, освіти, попередніх навичок. Дехто інформації боїться, особливо, якщо вона напряму стосується його особисто.

Наприклад, чоловік у Києві вчинив напад на знімальну групу телеканалу "Еспресо", що здійснювала на Гідропарку моніторинг дотримання карантину. Зауваживши, що його знімають, накинувся на оператора, вирвав у нього камеру і кинув її у воду, а потім ще й відібрав телефон у журналістки. 

Втім, не лише в Україні частина людей налаштована істерично-агресивно. Нещодавно стало відомо, що у Великобританії невідомі палять вишки зв'язку 5G, бо вважають, що саме ці пристрої розповсюджують коронавірус. З цього приводу асоціативно пригадалося, як понад сто років тому, у Першу світову неграмотні солдати вчиняли розправи над лікарями, бо ті, на їхню думку, самі поширювали холеру, аби не лишитися без роботи.

Середньовіччя дихає в обличчя

Подекуди складається враження, що повертаються часи Середньовіччя. Зі своїх особистих джерел можу навести тут іще одну не вельми веселу, але показову історію. Тетяна, молода журналістка з Волині певний час провела в Китаї, вивчаючи там мову і культуру. Повернулась в Україну досить давно, наприкінці 2018 року, іще задовго до появи перших згадок про нову хворобу. Але на сьогодні односельчани її батьків щиро переконані, що це саме Тетяна "привезла з Китаю вірус". Селом постійно поширюються чутки, що їхній будинок "опечатано епідемслужбою", або що Тетяна в розшуку й ховається від поліції. До її родини телефонують з лікарні і з сільради, перевіряючи ці безпідставні вигадки. Втім, такі дрібні інсинуації різняться лише масштабом із, наприклад, погрозою президента Володимира Зеленського привезти евакуйованих з Китаю громадян до Конча-Заспи, сиріч до місць проживання певних політиків.

Евакуйовані громадяни (які до того ж виявилися не інфікованими) були потрактовані керівником держави як предмет, засіб залякування політичних опонентів. Ну, а вже апофеозом такої "середньовічної" поведінки стало закидування камінням автобусів з евакуйованими у Нових Санжарах. І все це - через інформацію, викривлену та неперевірену в наведених випадках.

Втім, наостанок все ж хочеться бодай трохи оптимізму. Можливо, як і сімсот років тому, після страшних і темних часів епідемії людство переродиться і зміниться в кращий бік, вибухне новітнім Відродженням?! Зарясніє творча нива, митці ощасливлять нас шедевральними полотнами, піснями,  книгами? Ось, наприклад, сюжет для майбутнього роману: десятеро молодих людей спілкуючись під час карантину у чаті, кожен зі свого помешкання, розповідають одне одному історії - веселі, смішні, повчальні, пікантні, гостросюжетні, з несподіваними поворотами фабули і з яскравими, характерними персонажами. Там і про пересуди стосовно хвороби може бути чимало, про людську довірливість і простакуватість, про злети духу і про ниці вчинки в часі нинішнього карантину.

Агов, новітній Бокаччо! Берися до праці!