Пів року війни Росії проти України очима українців

Масштабна війна РФ проти України триває вже пів року. Чимало українців і українок взяли до рук зброю, щоб захищати країну від окупантів. Мільйони біженців, насамперед жінки і діти, залишили охоплену війною країну країну. Ті, хто не пішов воювати, і ті, хто не виїхав за кордон, змушені були призвичаюватися до умов воєнних реалій на тлі небезпеки обстрілів і регулярного ревіння сирен повітряної тривоги.

"Знову у це пекло не хочеться, але й не іти теж не можна"

Боєць Національної гвардії України, позивний "Буддист", киянин, воює на Донбасі

Я здобув перекладацьку освіту і працював перекладачем в успішній ІТ-компанії. Але вже тоді мав звання молодшого лейтенанта запасу, бо моя військова спеціальність на відповідній кафедрі вишу була "військовий перекладач". Як і багатьом киянам, останні 8 років війни на Донбасі мені здавалися далекими і я не дуже нею переймався. А тоді, вранці 24 лютого, почув звуки повітряної тривоги і вибухів російських ракет... Побачив в соцмережах повідомлення про загрозу вторгнення російських окупаційних сил в моє місто, повідомляли про формування стихійних осередків опору. Я вийшов на вулицю і приєднався до хлопців, що рили шанці і будували блокпост. Тероборона видавала нам автомати на час чергування, а між ними ми ходили спати додому.

Згодом дізнався, що село моєї бабусі на Запоріжжі росіяни зрівняли з землею, а рідне місто мого батька Нікополь потерпає від обстрілів і зрозумів, що маю іти на фронт. Але повістка не приходила і наприкінці березня ми з хлопцями стали "атакувати" військкомат. Після тривалих наполягань, нас таки мобілізували у лави Національної гвардії. Відбули тижневе навчання на тренувальному військовому полігоні і надійшов наказ виїжджати на схід. Ми не знали, куди саме, сказали лише, що будемо стояти у другій лінії оборони. Натомість, майже одразу нам наказали зайняти позиції на "нулі" поблизу села Воронове, що біля Сєвєродонецька.

Там були ліси і ми майже не бачили ворога, але під його постійним вогнем рили шанці і будували бліндажі. Лише іноді, коли замовкали гармати, міномети, і нас переставали бомбувати з повітря, в атаку йшла ворожа піхота. А тоді все починалося знову, і так день і ніч. Я забув, як можна нормально спати, лише іноді доходив до стану, коли просто падав і тіло на пару годин вимикалося, а тоді знову прокидався від ударних хвиль, оглушливих вибухів і заступав у наряд. Ми там були без ротації півтора місяці.

Коли надійшов наказ відступати зі Сєвєродонецька, нас теж почали виводити в тил. Наказ надійшов вранці і довелося відходити серед білого дня, в сильну спеку і під щільним вогнем "Градів" та артилерії. Нам дали змогу перепочити в тилу і навіть на три дні відпустили з'їздити додому, до Києва. Потім наказали зайняти позиції в Зайцевому, що біля Горлівки, і все почалося знову - цілодобові обстріли, пересування між бліндажами тільки вночі, бо над нами постійно висіли ворожі безпілотники, що коригували вогонь танків і артилерії... Іноді все вщухало на пару годин, коли в атаку йшла їхня піхота і танки. Ми відбивали ці атаки і чекали на нові обстріли та атаки. Так минули п'ять тижнів, доки нас не замінили бійці однієї з бригад ЗСУ.

Від нашої роти мало що лишилося. Шкода молодих хлопців, що загинули в 20-25 років! Але ми мусили там стояти, бо відступ означав би здачу нашої землі. Я отримав досвід реального стану речей на фронті і вже не цікавлюся новинами, чи оцінками ситуації експертами. Залишки нашої роти відводять в тил на переформування. Я пішов на фронт добровольцем, але зараз знову іти в це пекло вже не хочеться. Але й не йти теж не можна. Думаю, що допомога психолога дозволить поставити мозок на місце, трохи відійду від легкої контузії і знову поїду воювати.

Читайте також: Чи реально відкинути російських окупантів до кінця року?

"Зараз я відчуваю виснаження, емоційне вигоряння"

Світлана Богаченко, київська художниця і волонтерка

24 лютого багато знайомих виїхали з Києва, а я не змогла покинути на морозі цивільних хлопців, що пішли в тероборону без бронежилетів, касок, термобілизни та іншої амуніції. Держава не встигала всіх усім забезпечити, на захист України пішло одразу багато людей і надія була на волонтерів. Купувати все це в Україні було майже неможливо, багато магазинів позачинялися. Довелося шукати українців і друзів в європейських країнах, Канаді та США, організовувати закупівлю і ланцюжки перевезень військової амуніції й тактичної медицини через кілька кордонів. Думки про втечу в безпечніші регіони чи країни навіть не виникали - просто було ніколи. Часу і сил бракувало навіть на повноцінний сон і приготування собі їжі.

Дуже допомогло те, що я вже мала досвід волонтерки за часів Євромайдану в Києві 2013-2014 років і перших років війни на Донбасі. Тоді я просила допомоги в соцмережах та обдзвонювала покупців моїх картин. Кожна з них тоді продавалася в середньому за тисячу євро, покупцями були достатньо заможні люди і вони допомагали. Так тривало до 2016 року, коли наші вояки нарешті були забезпечені державою всім необхідним. Відтоді надсилала на фронт тільки смаколики до свят. Всі ті роки я не переставала малювати...

Перші тижні після 24 лютого я розривалася між пошуком амуніції для бійців тероборони, ЗСУ та добровольців, що воювали в Ірпені, Бучі та Гостомелі, та організацією харчування для самотніх і старих у Києві. По вечорах носила каву, чай і цукерки хлопцям, що стояли на блокпостах. Часом було моторошно, бо на вулицях спалахували стрілецькі бої з ворожими ДРГ, біля будинку мого сина поблизу урядового містечка було чутно вибухи. На повітряні тривоги взагалі не реагувала, ніколи було бігати у бомбосховища.

В середині березня під час оборони Маріуполя загинула дуже близька мені людина - військовий інструктор полку "Азов" Бахва Чікобава... Потім мало не щотижня надходили звістки про загибель цілої низки вояків, яким я допомагала, які стали моїми близькими друзями. Це сильно пригнічувало...

Але зараз, коли вдається знайти хлопцям цистерну дизельного палива, чи відіслати кількасот турнікетів, стерильну білизну для операційних, корвоспинні препарати, протиопікові мазі для танкістів - відчуваю неймовірне задоволення! Радію, що раніше навіть не уявляла, як це все знайти і доправити на фронт. А тепер у мене виходить. А зранку лунають нові дзвінки, приходять нові списки потреб… 

Зараз я відчуваю виснаження, емоційне вигоряння. Малювати змогла щойно в останні тижні, але продавати картини в Україні зараз нікому, грошовиті люди виїхали, а хто лишився, допомагає фронту. Тож жодного заробітку вже не маю. Живу з допомоги дітей і друзів. Кошти, які збираю, всі йдуть на закупівлю необхідного для війська. Це рятує там багато людських життів.

Читайте також: Ганна Улюра: Романс про консервовані помідори

"Ми дуже любили своє місто"

Аліна Ковальова, біженка з Маріуполя. З кінця квітня живе під Гамбургом.

Останні шість років я працювала у рекламному відділі великого медичного центру в Маріуполі. Під час бойових дій він був знищений. Мій чоловік раніше працював крановиком на "Азовсталі", а останні роки займався бізнесом у торгівлі побутовими товарами. Ми гарно жили. Майже закінчили ремонт у будинку, купили нові меблі. Щойно побудували у саду альтанку. Чоловік своїми руками все робив. Побудував кам'яний мангал, великий дерев'яний стіл. Залишалося лише закінчити оздоблення. Ми вже запрошували друзів в гості, щойно стане тепло. Дуже не вистачає друзів. Тепер вони хто де - по всій Україні, багато хто за кордоном.

У Маріуполі 9-річний син ходив до четвертого класу. До випускного початкової школи ми готували велике свято - щось феєричне, цікаве. Я була головою батьківського комітету. Ми чекали весни, щоб зробити фотосесію з однокласниками. Сьогодні майже всі діти з нашого класу закордоном. Добре, що всі живі. З 31 учня класу, в якому навчався Олександр, у Маріуполі залишилися четверо або п'ятеро.

Ми дуже любили своє місто. У нас ніколи не було думок, щоб кудись переїхати. Все змінила війна. Це катастрофа для нашого міста, яке за останні п'ять років дуже розвинулося. У нас з'явилося багато нових парків, які були повністю оновлені. Недалеко від нас на Лівому березі був парк Веселка, в якому висадили тисячі видів квітів і дерев. Навесні все це квітло - це неймовірна краса. Зробили чимало гарних фонтанів. Це чудово, бо влітку у Маріуполі дуже спекотно, часто понад 40 градусів. Такі парки були у кожному районі. Люди приходили туди з дітьми. У місті збудували льодову арену, почало розвиватись фігурне катання. Відреставрували філармонію і багато історичних будівель. Тепер всього цього немає.

У Німеччині ми з 29 квітня. Їхали сюди машиною 8 днів через окупований Крим, Грузію, Туреччину, Болгарію і ще пів-Європи. Головне - ми тут в безпеці і наш син більше не бачить пекла війни. Останні два місяці моя дитина нормально спить. Нарешті він більше не каже, лягаючи спати, що він боїться помирати. До того це було щовечора, коли я йому казала "на добраніч". Тепер і малюнки у нього вже нормальні, дитячі - не бомби, як раніше, а роботи, динозаври, натюрморти.

Влаштувати життя у Німеччині важко, все триває дуже довго. Досі мешкаємо у готелі, бо не можемо знайти квартиру, хоч і відправляємо десятки запитів щодня. Без роботи дуже важко знайти своє житло. Але ми не можемо працювати, бо досі не отримали вид на проживання і дозвіл на роботу. Коли буде дозвіл, все одно без знання мови знайти роботу буде важко. Але без виду на проживання ми не можемо піти на інтеграційні мовні курси. Таке от замкнене коло. Нас не ставлять навіть у чергу. Ми ходимо лише кілька разів на тиждень на курси німецької, які організовують волонтери. Але ми все ж дуже вдячні Німеччині, що дала нам притулок. Тут нам дуже допомагають.

Та все одно ми мріємо повернутися до Маріуполя щойно місто стане знову українським. Мій чоловік сказав: "Залишишся з сином спершу тут, поки там ще буде небезпечно, а я поїду відбудовувати Маріуполь". Під російську окупацію ми ніколи не повернемося. Найстрашніше, що окупанти забрали у людей свободу. Зараз навіть повідомляють, що в місті відновлюють водопостачання, з'являється світло і є люди, які вважають, що все нормально. Але ж як можна жити там, де не можна зайвого слова сказати? Я звикла жити так, що якщо мені щось не подобається, я можу про це сказати - хоч про мера, хоч про президента. Ми були вільними людьми.