Заговорити українською на Донбасі: дві історії з Луганщини
24 серпня 2020 р.
Поки в Києві розмірковують про ширше використання російської мови на Донбасі, становище української навіть на підконтрольній уряду частині Донеччини і Луганщини залишається маргінальним, а знайти місце, де можна було би просто поспілкуватись українською, - той ще квест.
У Сєвєродонецьку, "столиці" вільної Луганщини, чи не єдина така можливість - "Україномовний розмовний клуб". Його створила львів'янка Мар'яна Вольська, яка працює в місцевій школі. На зустрічі клубу, що функціонує на волонтерських засадах без жодної підтримки місцевої влади, двічі на тиждень приходить зо два десятки людей, які вже в дорослому віці вирішили перейти на українську. Учасники клубу, переселенець з Луганська Віталій Солодкий і сєвєродонеччанка Оксана Чіпіжна, відверто розповіли DW про свій досвід "мовного переходу".
Поліцейський-переселенець Віталій Солодкий: "Казали, що українською дуже тяжко мене сприймати"
42-річний поліцейський Віталій Солодкий - постійний учасник "Україномовного розмовного клубу". У 2014-му році він із сім'єю виїхав з рідного Луганська, який захопили бойовики "ЛНР". Відтоді вирішив перейти на українську - спілкується нею і вдома, і на роботі в поліції.
Я вивчав українську мову в школі, але це була просто формальність - ну, є такий предмет і є. Я сприймав її як необхідність - я живу в Україні, я державний службовець і повинен знати цю мову. Вона була мені потрібна тільки для того, щоб працювати - і все. Зараз я вважаю, що це більше, ніж просто атрибут державності. Для мене це - самоіндентифікація, об'єднання нас як українців.
Я змінив ставлення до української мови після того, як у 2014 році нашу територію окупували і нас фактично вигнали з місця проживання. Я думав, чому так сталося? Чому люди не підтримали Україну, чому вони захотіли Новоросію? І от одна з причин - це те, що люди не спілкувались українською, не відчували себе українцями фактично. І вони не знали Україну.
Я запропонував своїм дітям розмовляти українською, але вони поки що це не сприймають. Хоча вони і навчаються в українській школі, але в побуті розмовляють російською. Я не тисну на них - я працюю над собою і вважаю, що тільки своїм гарним прикладом зможу спонукати їх до цього.
Саме тому я прийшов в цей клуб, щоб спілкуватися з україномовними людьми - вдома в мене немає такої можливості. У мене так: я починаю з себе, а коли в мене вже піде, я думаю, мої рідні теж переходитимуть на українську.
Коли я починав розмовляти в родині українською, це було не зовсім мелодійно, скажімо так. І слова були - суржик. Рідним не дуже приємно було слухати, вони казали: "Ой, дуже тяжко тебе сприймати". Задяки тому, що я розмовляю тут у клубі, моя українська стала вже більш мелодійною. Дружина підтримує - ми можемо поговорити українською, але на постійній основі поки не розмовляємо, на жаль.
У мене в Сєвєродонецьку були ситуації, коли я звертався до людей українською, а мені казали: "Звертайся, будь ласка, до мене російською мовою, тому що я тебе так не сприймаю - я звик, що ти розмовляєш російською. А коли ти говориш українською, то через оці твої заминки ти виглядаєш як хвора людина або ніби не дуже доганяєш". Інколи я просив: "Мені це потрібно - якщо ти мене поважаєш, будь ласка, сприйми мене такого і все".
Утисків російськомовних я ніколи не відчував. Більше того - згідно із законодавством, я мав розмовляти українською мовою, але мене ніхто не примушував, і я міг спокійно розмовляти російською.
Я хотів би, щоб більше заохочувалося вивчення української мови, культури. Особисто мені дуже не вистачало подорожей Україною. Коли я навчався в школі, мене лише один раз в Москву вивезли, натомість я ніколи не був у Карпатах. Я лише в 2015 році з сім'єю поїхав в Карпати на відпочинок - і побачив людей, якими нас лякали, коли ми жили в Луганську. В дитинстві у мене таких подорожей Україною не було. Я бачив карту, знав, що є такі області, але сам там ніколи не був, з тамтешніми людьми ніколи не спілкувався. От цього, мені здається, бракує. Це можна було би робити на державному рівні для дітей - було би дуже круто.
Сєвєродонеччанка Оксана Чіпіжна: "Мене виховували російською, щоб було легше жити"
48-річна Оксана Чіпіжна - корінна сєвєродонеччанка, вся її родина походить з Луганщини. Рік тому Оксана наважилася перейти на українську, розмовляти якою прагнула все життя, але не мала з ким.
Я народилася, виросла і завжди жила в Сєвєродонецьку. Навіть у 2014-му році звідси не виїздила.
Моя мама була вчителькою російської мови та літератури. Вона - луганчанка. Мій батько був україномовним до того, як почав навчатися у виші в Луганську. Батько на той час не бачив перспектив для української мови у Радянському Союзі, і тому мене виховували російською - щоб мені потім було легше жити.
Але я завжди відчувала себе українкою, тому що мій батько українець, моя бабуся була україномовною, вона мене доглядала до рочку в дитинстві, співала мені українські пісні. І мені завжди хотілося розмовляти цією мовою.
Може рік, як я усвідомила, що це дуже важливо, щоб мої онуки вже були україномовними. Я почала спілкуватися - спочатку письмово у соцмережах - виключно українською мовою.
Я намагаюся спілкуватись зі своїми друзями і знайомими українською, але не всі сприймають це позитивно. Їм дивно чути від мене українську - кажуть, що вона в мене не така гарна, як, можливо, у якихось зірок. Як Притула розмовляє - гарно, приємно.
Моя родина мене підтримує. Мої діти виховувалися в українських садочках і навчалися в українській школі. Тому вони, як і я - може, ще не дуже гарно - але намагаються спілкуватись зі мною українською в родинному колі. Але на роботі і серед своїх друзів вони спілкуються російською, на жаль.
Я ще не стала україномовною - я тільки намагаюся. Я опановую цю мову - вона мені рідна, близька. Я хочу мати україномовний простір для себе - можливість спілкуватися українською мовою. Бо в місті її немає - дуже мало людей спілкуються українською. Мені потрібна допомога, тому я тут.
Я прагну, щоб Сєвєродонецьк став україномовним і докладаю до цього своїх зусиль. Але це відбудеться не найближчим часом. Багато людей все ще перебуває в російськомовному інформаційному просторі. І, на жаль, держава мало сприяє тому, щоб тут був україномовний простір. Потрібні якісь концерти, заходи, фахівці - щоб лекції проводили, щоб якось допомагали. Як дівчина, яка приїхала і нас тут навчає (засновниця клубу Мар'яна Вольська. - Ред.).
Ми всі українці і повинні знати, любити свою українську культуру, свою мову і свої традиції - вони у нас тут є. Моя бабуся теж робила вишиванки - вони не такі, як у Львові, в Київській області або в Полтаві. Але у нас є свої українські традиції.