Австрійський журналіст: ЄС зробив величезну помилку, не прийнявши Україну

Кореспондент австрійського телеканалу ORF, Кристіан Вершютц (Christian Wehrschütz) з перших днів Євромайдану перебував в епіцентрі подій у Києві. Спочатку він був на Майдані, потім у Криму, і згодом - на Сході. У сумі пан Крістіан провів в Україні за останній рік більше ніж півроку і дотепер продовжує регулярно відвідувати Україну. Результатом цих відряджень стала книга, яка щойно з’явилася в австрійських книгарнях. Вона має назву: "Україна у фокусі: розмова про роздвоєну країну" (Brennpunkt Ukraine: Gespräch über ein gespaltenes Land). У ній автор поспілкувався з людьми, котрі в звичайному житі, навряд чи б потиснули одне одному руку, але на сторінках книги усі вони розповідають про Україну, яка зараз складається із "двох світів" і кожен із цих "світів" у цій книзі має право сказати своє слово. До неї входять інтерв’ю як відомих політичних діячів, таких як Віктор Ющенко, Леонід Кравчук, Павло Клімкін, так і історії звичайних людей, приміром, розмова із продавчинею з Торезу на Донеччині. Автор розмовляв з кожним героєм без перекладача, оскільки, як виявилося, майже досконало володіє, як російською, так і українською, мовами.

Deutsche Welle: Пане Вершютц, розкажіть, будь ласка, звідки ви знаєте українську і російську?

Кристіан Вершютц: Колись, ще у студентські часи, я почав вивчати російську мову, оскільки Радянський Союз вважався супердержавою. Крім того, я дуже захоплювався творчістю Достоєвського і Висоцького. А ще я прочитав тоді відому книжку Збігнєва Бжежинського "Велика шахівниця", де він висловлював багато думок стосовно України і Росії, тому я й почав цікавитися більше Україною. У 91-му, якраз після розпаду СРСР, я вперше побував в Україні. Вже пізніше, в 96-му році, моя вчителька російської мови, за походженням українка, організувала мовні курси у Донецьку. Це був мій перший візит на Схід України. Там я познайомився з чоловіком, якого для себе назвав українським патріотом, саме через нього я й почав вивчати українську, як би парадоксально це зараз не звучало б, у Донецьку. У 93 і 94 роках я двічі був у Чернівцях. Досі я підтримую зв'язок зі своїм другом із тих часів, головним редактором часопису "Молодий Буковинець". Там я вже поглиблював свої знання української. Після, вже в Австрії, я пройшов курс воєнного перекладача з російської і української мов. А вже у 97-му році, закінчив Гарвардську літню школу українознавства і вже, починаючи з того часу, багато писав про Україну, як журналіст, хоча за освітою я юрист.

Як виникла ідея написати книгу про конфлікт в Україні?

Ця книга - це є такий собі "компроміс" між мною і видавництвом, бо видавництво дуже хотіло, щоб я написав її, а у мене абсолютно не було часу. Тому ми вирішили, що зробимо її ніби від третьої особи, через розповіді людей. Вона складається з 13-ти інтерв’ю, зроблених мною за останній час із різноманітними співрозмовниками, що є українцями, або мають пряме відношення до України.

Як саме Ви відбирали героїв для своєї книги?

Частина цих історій є випадковістю, а інша частина - закономірністю. З деякими співрозмовниками мене зводили обставини. Наприклад, коли ми одного разу були у Луганську і почалася воєнна тривога, то нам допомогла сховатися одна жінка, котра виявилася звичайною продавщицею з Торезу, ми розговорилися і я зробив із нею інтерв’ю. У книзі можна знайти і анонімні розповіді, припустимо, інтерв’ю з жінкою з Донецька, котра підтримує Україну, але оскільки вона змушена була продовжувати жити у захопленому регіоні, то, звісно ж, побажала залишитися невідомою. Також книга включає й заздалегідь сплановані мною інтерв’ю. Одним із таких є інтерв’ю з колишнім послом США в СРСР Джеком Метлоком. Я читав його книгу про розпад радянського союзу і вже давно мріяв поговорити з ним особисто. Так само як і з першим президентом незалежної України Леонідом Кравчуком, адже для мене він є дійсно легендарною особистістю, оскільки період його президенства якраз припадає на ті часи, коли я вперше побував в Україні, на часи моєї молодості. До таких запланованих інтерв’ю я також зараховую інтерв’ю з Дмитром Фірташем, Віктором Ющенком, Семеном Семенченком. Я намагався у цій книзі показати абсолютно "полярних" людей із різними точками зору, тому до неї також увійшло інтерв’ю, приміром, з Борисом Литвиновим, котрий є автором декларації про незалежність "ДНР".

Яку мету Ви мали, комбінуючи усі ці історії у книгу?

Моя позиція є такою, що це не моя країна і не моя війна, тому моєю метою було показати через ці інтерв’ю абсолютно різні думки, не висловлюючи власної точки зору. Хоча, звісно ж, я її маю (сміється). Я дуже хотів би, щоб книгу перевидали в Україні, бо 90% інтерв’ю зроблені українською чи російською мовами. Якби я знайшов хороше видавництво в Україні, яке б за це взялося, то, на мою думку, українцям було б також корисно почитати б цю книгу, оскільки її написав не громадянин України чи Росії. У даній ситуації я є абсолютно неупередженою особою, стороннім спостерігачем.

На чому ви акцентували увагу, беручи ці інтерв’ю? Про що запитували?

Коли я спілкувався з людьми, то мене, у першу чергу, цікавила особиста історія, особиста мотивація, котра підштовхнула цю конкретну людину бути по ту, чи іншу сторону барикад. Я не прокурор , перш за все я хотів показати людський вимір цієї трагедії.

Впродовж року Ви здебільшого були в Україні. Як до цього поставилася Ваша родина?

Вони у мене дуже терплячі, тому ця книга присвячена саме їм. Майдан і Крим є ще й частиною моєї приватної історії. 31-го січня, коли ми знімали на Майдані і готували черговий репортаж, мені подзвонила моя молодша дочка і сказала про те, що в березні вона виходить заміж. Потім 7-го лютого я відправився до Криму і замість запланованих двох тижнів, пробув там набагато довше. Мені довелося прямо звідти летіти на весілля до дочки. Я був там всього два дні і знову повернувся до Криму, але дочка мені це пробачила. (сміється)

Ви були в Україні двадцять років тому і вже зараз, що, на Вашу думку, змінилося?

З одного боку відбулася модернізація, а з іншого боку-за ці 20 років Україна могла б зробити набагато більше, всі зміни відбувалися занадто повільно, тому у людей і увірвався терпець. Я завжди думав і думаю, що Європейський Союз зробив величезну помилку, не прийнявши у свій час Україну. Для мене Україна - це європейська країна. Крапка. Я думаю, що ЄС, звісно ж, має допомагати Україні, але найперше, Україна має допомогти собі сама, подолавши корупцію в середині країни.