Берлін як стиль життя
25 лютого 2013 р.На початку січня 2013-го після багатьох років пісенної мовчанки Девід Боуї презентував нову композицію "Where are we now", присвячену минулому. Пісня звучить замислено й сумовито. У кліпі виринають картини старого Західного Берліна, помешкання Боуї, де нині розташована приймальня стоматолога, чимало кнайп і клубів, як-то легендарні "Джунглі" чи панківська тусівка "Ризик". Багато з них уже давно не існують.
Західний Берлін оживав уночі
Дизайнерка Клаудія Шкода була доброю знайомою Боуї. Утім, їй не сподобався його новий кліп – мовляв, надто сумний і похмурий. Клаудія з радістю пригадує Берлін 70-х та 80-х, де можна було працювати за бажанням – без грошового тиску, який існує нині. У 1973 році дизайнерка заснувала власний бренд і вже давно тішиться міжнародною популярністю, створюючи трикотажні речі. На інтерв'ю вона прийшла у кремовому пальті власного виробництва, довгому сірому светрі та з ердельтер'єром Бліссом, який теж скидається на трикотажного. Замість старого занехаяного поверху на одній із фабрик в районі Кройцберґ нині Клаудія працює в центрі міста та має фірму-субпідрядника. Про свою берлінську молодість жінка розповідає охоче, але без ностальгії.
Для дизайнерки Берлін оживав переважно вночі. Насамперед у клубах, котрі тоді називалися дискотеками, передусім у "Джунглях" та "Парку". Психоделічна музика, "живі" концерти, ранкові сутінки в гей-барах, а після того – тортики в італійських кафе на Курфюрстендамм. Під час нічних гулянок велися політичні дискусії про суди над правими екстремістами, балачки про панків та домовласників.
А ще був Берлінський мур – прямісінько посеред міста. Схід здавався далеким і водночас близьким: у Західному Берліні чули новини з обох боків стіни. Відчуття того, що світ поблизу геть інакший, нині вже немає, пригадує Клаудія.
Геніальні дилетанти
Вольфґанґ Мюллер написав про берлінську субкультуру цілу книгу. Видавництво надрукувало 1500 примірників. Покупці розхапали їх за три тижні. Це майже 600 сторінок калейдоскопу з історій, фотознімків та рефлексій. Автор не ностальгує і не звеличує той час, навпаки – пише бадьоро та іноді гротескно. Одна з його улюблених історій – зустріч Карла Лаґерфельда із Сонечком, маргіналкою в пірваних колготках та прикрасах зі сміття. Відомий дизайнер під час фотосесії попрохав у Сонечка бокал вина з її дволітрової пляшки. Із тим вином мала позувати модель Лаґерфельда.
Сам Вольфґанґ Мюллер студіював у 80-х мистецтво. Берлінські галереї здавалися йому надто консервативними, тож, митець почав займатися музикою. "Убивча Доріс" – так називався його експериментальний гурт, заснований на початку 80-х. Символічно, що гурт уперше спробував завоювати публіку на "Фестивалі геніальних дилетантів".
Було де розвернутися
Схоже, саме таким і був дух західноберлінської субкультури – вільним та авантюрним. Добре фінансоване, але трохи занехаяне місто давало унікальні можливості розвернутися митцям та тим, хто себе так називав. Туристичних натовпів тоді ще не було, але закордонні відвідувачі приїздили постійно. Серед них і Девід Боуї, котрий допитливо спостерігав за життям фронтового міста.
Мюллер вважає, що Західний Берлін був прихистком і для тих, хто не сприймав економічний тиск, який почав панувати в Західній Німеччині 80-х. Стіна мала й переваги: з її західного боку постало середовище для альтернативних форм життя.
Берлін і сьогодні вабить людей, котрі прагнуть експериментувати – у нічному житті, мистецтві чи на професійних теренах. Чи можливо це тепер так само, як тоді – інше питання. Адже чимало з того, що у 80-х вважалося скандальним та панківським, нині – менйстрим. Окрім митців, на місто звернули увагу й інвестори. Вони хоча й приносять гроші, але спричиняють тим самим і зростання цін.
Острівки минувшини
Вольфґанґ Мюллер каже, що є ще одне місце, де ще не вмер дух старого Берліна. Це "Galerie Studio St. St." у районі Нойкельн. Це гібрид галереї, салона й кабаре. Власниця Ювелія сприймає людей такими, як вони є, не звертаючи уваги на те, в дорогому чи дешевому взутті вони прийшли.
Посеред вулиці Зандерштрассе яскраво світиться маленька вітрина. Всередині – блискучий рожевий світ. Стіни завішані картинами: пиріг, дівчата, котрі щось святкують, перехрещені коліна в панчохах, пляшки шампанського... Майже все це намалювала господиня. Ювелія особисто зустрічає гостей.
Вона каже, що того дня, на жаль, вечірнього шоу не буде. Рояль мовчить, але приваблюють увагу платівки з рожевою пантерою, рожевим шампанським та шоколадним тортом тижневої давності. Всідаючись у сатинові крісла та на диван, гості починають бесіду. Якась парочка з Лондона розповідає, що завтра створить графіті в центрі міста. Меню тут не дають: п'ють, що є, і платять, кидаючи гроші в банку. Близько першої ночі, вже похитуючись, гості, хмільно озираючи вулицю, тішаться, що відкрили просто чарівне місце. Чути зітхання: ех, Берлін, ми любимо тебе й сьогодні.