Андрій Бондар: Байдужість як шанс

Про події зі зривом ЛГБТ-фестивалю у Львові відписалися, мабуть, усі, хто міг. І проблему, здавалося б, обсмоктано вже з усіх боків, і культурно-політичний контекст проаналізовано, і винних визначено. Втім, з останнім у нас чомусь завжди найлегше, бо безвідмовно діє принцип "якщо зорі запалюють, значить, це комусь потрібно". А потрібно завжди Москві, яка водночас опиняється і організаторкою "провокації" ЛГБТ, і маніпуляторкою їхніх погромників якраз перед доленосними для України подіями - референдумом у Нідерландах і довгожданним скасуванням візового режиму. Прийом цей старий і безвідмовний: те, що не хочеш пояснювати власними недоліками, найлегше списати на підступи вищих, зловорожих сил.

Власна дурість

Я далекий від того, щоб у всьому звинувачувати Кремль, і переконаний, що нам цілком на все вистачить власної, домотканної дурості, як вистачало досі. Зірвані марші, побиті учасники заходів, розгромлені презентації книжок і скасовані покази фільмів - це вже сумна і до болю системна історія цього принципового протистояння. Із найбільш кричущих подій згадаю бодай підпалений правоекстремістами кінотеатр "Жовтень" на київському Подолі. Причина - показ "неправильного" фільму "Літні ночі" у рамках кінофестивалю "Молодість" 29 жовтня 2014 року. А отже, напруга навколо теми "маршів рівності" та будь-якої публічної маніфестації гомосексуальності існує давно, а народилася вона точно не минулими вихідними у Львові.

Переконаний теж, що градус нетолерантності всюди по країні більш-менш однаковий. Галичина і Львів не мають тут сумнівної пальми першості. Хоч, ніде правди діти, на відміну від решти України, саме там сформувалася досить послідовна й активна ідеологічна фронда "так званим європейським цінностям", які не до шмиги ні консерваторам-клерикалам, ні печерним націоналістам з ВО "Свобода". Львів'яни можуть пишатися певним know-how, коли анти-ЛГБТ із суспільної тенденції, яка більш-менш рівномірно розлита по всьому українському суспільству, перетворюється на політичний тренд.

Новий трендсетер

А відтак мер Львова Андрій Садовий і його команда жертвують роками роботи над іміджем європейськості міста на користь сихівського підлітка з каменюкою в руках. І саме останній з доброго дива упродовж кількох годин стає справжнім трендсетером і нищителем прекрасного та самобутнього образу львівської відкритості до світу.

А об'єднує в цей момент їх обох та легкість, з якою вони порушують - ні, не засади "так званих європейських цінностей", - а одразу кілька статей Конституції України, включно з рівністю всіх перед законом і забезпеченням засадничих прав та свобод. Куди в цей момент поділася славнозвісна львівська ліберальна інтелігенція? Питання болюче у своїй риторичності.

Українська гомофобія: нічого унікального

Зрештою, не згоден я і з думкою, що українська версія гомофобії - це щось невиліковне і цілком унікальне. Так само не унікальний і хрестоматійний консерватизм та націоналізм постсоціалістичного зразка. Знайдеться безліч підтверджень в історії Польщі, Угорщини, Словаччини, Румунії, Болгарії та країн колишньої Югославії після розпаду соціалістичного блоку. Складові її однакові: консервативна культура землеробських народів, яка будь-які експерименти у сфері сексуальності сприймає як невиправдану розкіш перед лицем виживання роду, а іншість - як зазіхання на усталений століттями порядок світу на мікро- і макрорівні.

В українській ситуації гомофобія приправлена традицією совєтської кримінальної культури, яка, своєю чергою, також ґрунтується на вартостях землеробського консерватизму і виробила цілу систему упослідження сексуально інакших. І все це досить легко передалося суспільству на рівні стереотипів, мовних штампів і перманентної агресивності та категоричного несприйняття.

Шлях із землеробів у міщани

Впевнений, наш шанс як раз у тому, щоб визначити речі реалістично: гомофобія як конкретний вияв ксенофобії не ліквідується помахом чарівної палички. Рецептів її подолання просто не існує. Натомість існує щось на кшталт системної роботи, яка на жаргоні наркополітики називається "зменшенням шкоди". "Пересадження" з важких наркотиків на легші в нашій ситуації тотожне насамперед зменшенню агресивності, "пересадженням" сихівського підлітка з каменюки в руках на ... байдужість.

Не варто бути ідеалістами і вимагати від людей, які формували свої колективні забобони й уявлення про світ століттями важкої праці й різноманітних форм упослідження - від соціального до національного та релігійного, - чудесної метаморфози у сфері емпатії. Варто усвідомити, що українська гомофобія в суті своїй є упослідженням упосліджених, виступом слабких проти ще слабших, нападом нещасних на нещасливих. А це означає, що зменшиться вона лише тоді, коли підлітки знайдуть у своєму існуванні якийсь вищий сенс, окрім стадних ритуалів, підживлюваних клерикалами і сором'язливо нехтуваних владою. Шлях від культури землеробів до культури урбанізованого міщанського суспільства неможливо пройти без перешкод.

Елементарні речі доступною мовою

І тут можливі різноманітні процедури переконання.

По-перше, українського гомофоба варто запевнити в тому, що гомосексуальність не загрожує існуванню незалежної України, що сама дихотомія "ЛГБТ чи батьківщина" - абсурдна і контрпродуктивна. Що вона можлива лише в тоталітарних суспільствах на кшталт путінської Росії, де регулярно порушуються права меншин і нехтуються людські свободи.

По-друге, йому варто нагадати, що ще вчора він та його батьки теж були меншиною. А відтак, він мусить розуміти, що його право сили сьогодні - хитке і тимчасове, а ризикувати своїм життям заради того, щоб абстракні люди однієї статі не мали права спати в одних ліжках - невиправдана розкіш у ситуації, коли країна роз'їдена корупцією та відсутністю реформ. Уже не кажучи про те, що тло нашої війни на Сході немовби мало б підказати, що свою агресивність можна було б каналізувати на ворогів конкретних, записавшись у добровольчий батальйон чи регулярну армію.

По-третє, його можна переконати в тому, що гомосексуалом неможливо стати проти своєї волі (якщо, звісно, ти маєш волю), що "пропаганда" і "нав'язування" - міф. Існує багаторічний досвід Польщі в ЄС, де ніхто нікого силоміць не змушує до гомосексуалізму, не ловить на вулицях і без суду та слідства не змінює стать. Варто лише поїхати й подивітися, як там. А люди, які бояться так званої "пропаганди", просто мовчки волають: "У нас немає волі!" Вони бояться, що на гомосексуалізм можна занедужати так само, як на шоу Савіка Шустера, блатний шансон і російські серіали, на які слабує більша частина нашого богоспасенного народу. Цілком добровільно, до речі. І без жодної пропаганди.

Ми не можемо змінити людей. Ми не маємо права вимагати від них неможливого. Але їм точно можна донести елементарні речі доступною мовою.