Експерт: Робота з таємницею - частина професії журналіста

DW: Скандал в Німеччині довкола розслідування щодо двох журналістів порталу Netzpolitik.org спричинив значний політичний резонанс, а генеральний прокурор ФРН Гаральд Ранґе позбувся посади. Пане Тілльманнсе, яка склалася ситуація зі свободою преси в Німеччині?

Лутц Тілльманнс: На мою думку, Німеччина має добре збалансовану пресу, а отже і пов’язану з цим добре розвинену культуру її свободи. За індексом організації "Репортери без кордонів" ми посідаємо 12-ту сходинку, тобто десь на рівні з такими країнами, як Ірландія та Чехія. Лише скандинавські країни випереджають нас. Тож добру компанію нам складають країни, що мають сильні демократичні структури та тривалі традиції свободи преси та журналістської діяльності.

Тож у Німеччині немає що критикувати?

У нас в країні є окремі випадки, які дають привід сумніватись, чи визнає держава належною мірою роботу деяких журналістів. Нинішній випадок з порталом Netzpolitik.org та розслідування щодо журналістів - один з них. По суті, йдеться про суперечливе питання, чи мають право журналісти публікувати таємні матеріали або документи, що не призначені для широкого загалу. У цьому напрямі ще треба попрацювати.

Чи простежуються у нинішньому скандалі паралелі зі скандалом навколо журналу Der Spiegel у 1960-х роках? Вже тоді журналістам закидали "державну зраду".

У будь-якому разі говорять про те, що нинішній скандал - невелике продовження тодішнього. Сучасні проблеми можна порівняти з проблемами 1962 року, коли Der Spiegel оприлюднив статтю "Умовно готові до оборони", а тодішній міністр оборони Йозеф Штраусс перехопив ініціативу. Втім, він тоді зазнав невдачі. "Публіцистичну державну зраду" так і не змогли довести. Проте цей аргумент - "державна зрада" - жорсткий засіб, за допомогою якого намагаються примусити пресу замовкнути.

У яких випадках навіть у Німеччині свобода преси досягає своїх меж?

Тут ідеться насамперед про питання, наскільки взагалі можна прослуховувати журналістів. Адже зрозуміло одне: журналісти у своїй професії мають справу з таємницею, так само як лікарі чи адвокати. Тож лише через це їм потрібно надавати особливий захист. Особливо критично у цьому плані я ставлюся до резервного зберігання даних, так само як і прослуховування та стеження за комунікаціями журналістів. Однак є ще й повсякденні проблеми. Ось візьмімо, приміром, випадок, коли якась державна установа не оприлюднює інформацію з причин або "захисту інформації", або "збереження таємниці", або просто через те, що оприлюднення вимагає "забагато" роботи. Іноді державні установи вдаються до таких кроків занадто просто.

Що ж тоді треба змінити?

У Німеччині немає федерального закону про надання пресі доступу до інформації. І це попри те, що Федеральний адміністративний суд Німеччини вже кілька років тому підняв цю тему. Цього однозначно бракує. Головною проблемою є те, що коли журналісти роблять інформаційний запит, вони завжди посилаються на п’яту статтю конституції ФРН, яка передбачає свободу висловлювання думки. А це - справа ризикована. Прес-служби часто не мають впевненості, оскільки у такі випадки часто втручаються юристи.

Преса хоче інформувати громадськість, а юстиція - зберегти свою незалежність. Врешті-решт, це означає конфлікт між свободою преси та юстицією, чи не так?

Звісно, час від часу виникає конфлікт інтересів. Тут ми говоримо про третю та четверту гілки влади в державі. Тож тут знову й знову потрібно шукати баланс. Особливо з огляду на досвід доби націонал-соціалізму та колишньої НДР. Там відбувався процес примусу ЗМІ до офіційної ідеології, і держава здійснювала нагляд за пресою. Публікувати можна було лише те, що дозволяли держава та партія.

Нині змінюється професійний образ журналіста. Є безліч блогів, до того ж соціальні мережі користуються неймовірною популярністю. Наскільки це змушує нас обдумати нове значення терміну "свобода преси"?

Потрібно щоразу по-новому обдумувати свободу слова та її практичне застосування. Насамперед ми дотримуємося думки, що роботу журналістів слід визначати по-новому у відповідності до етичних питань. Завжди матимуть місце випадки, коли певні особи хотітимуть залишаться анонімними, хоч ними може цікавитися громадськість. Тут можна пригадати і про висвітлення пресою процесу над "Націонал-соціалістичним підпіллям" (NSU): його учасникам було би найкраще, якби їхні імена не згадувалися. З іншого боку, громадськість, зрештою, просто має право одержати відповідну інформацію про це.