Катерина Бабкіна: Куди зникають правда й сила українців

Одного разу знайома сказала: "Повертаєшся з-за кордону до України, і здається, що всі тебе навмисне хочуть образити. Потім, звісно, звикаєш знову і живеш нормально". І це така правда - навіть попри те, що розповідати, наскільки в нас тут все не так, як там, давно вважається моветоном. Річ, однак, не в тому, що тут не так, як там - а просто в тому, що тут не так, як слід. Беручись за тему "Як вам, Катю, Київ по поверненні з резиденції в Відні", я ризикую перейти всі можливі межі і не дотримати балансу правди та здорового оптимізму, але я за те, щоби проговорювати проблемні моменти - на мою думку, це перший крок до того, щоби вони стали менш проблемними. Тож ось вона, коротка подорож-повернення.

Уже на перетині українського кордону з боку Угорщини прикордонник сказав мені поблажливо: "Щось ви невпевнено водите". Люди навколо засміялися, ніби я справді невпевнено воджу. На кордоні всюди висить обмежувальний знак "5", і в кількох місцях потрібно зупинятися - для попереднього контролю (це там, де мовчазний чувак просто заглядає в машину та часом вітається), для того, щоби тобі дали папірець, на якому від руки написано скільки людей в машині, потім для паспортного контролю, потім для митного контролю, і ще потім, щоби в тебе забрали цей папірець. Місця ці ніяк не позначені, звичайно, тож люди, які не перетинають кордон щодня, просто ледве їдуть і по поглядах людей в формі намагаються здогадатися, що саме робити. Я змовчала і митник повторив - невпевнено водите, Катерино Богданівно. "Ну я доїхала ж з Відня. І перед тим - туди”, - коротко відповідаю я, бо відчуваю, що від мене чекають діалогу. Мужики в черзі і ті, що просто стоять коло машин та бусів, голосно регочуть і перемовляються - дивися на них, вони з Відня сюди доїхали. Ха-ха, з Відня.

Оце той момент, коли починає здаватися, що тебе хочуть навмисне образити. Я вдома майже три тижні, і цей момент триває дотепер.

Цього разу я прожила в Відні лише два місяці, з виїздами до інших міст Австрії та в Італію. Достатньо для того, щоби перелаштуватися на інший ритм життя. Завдяки максимальній людиноорієнтованості процесів і простору це перелаштування відбувається мимохідь та практично одразу. Зовсім інша справа тепер - перелаштуватися назад.

Маленькі речі - доступна питна вода всюди, рівні дороги та тротуари, розмітка, яку видно, люди, які їздять, дотримуючись режиму швидкості, рядності і взагалі принципів здорового глузду, стовідсоткове співпадіння декларованих та дійсних робочих годин установ і закладів - дуже розслабляють. Передбачуваність і зорієнтованість взагалі розслабляє - бо вивільнює багато ресурсу.

Я давно не замислювалася над тим, скільки сил витрачаю, плануючи вдома візит в банк, на пошту, до лікаря, навіть заїжджаючи на паркінг торгового центру - просто тому, що ніколи точно не знаю, чи все там станеться так, як має. Тож автоматично щоразу продумую план Б, навіть кілька: що буде, якщо на виїзді з паркінга буде пробка, бо шлагбаум піднімається сьогодні вручну; куди я спізнюся, якщо пані на пошті скаже "П'ять хвилин" і вийде на півгодини; що доведеться скасувати, якщо касу в банку, котра працює без обіду, буде на годину зачинено, бо касир обідає тощо. Я вже мовчу про те, що будь-яку вулицю може бути перекрито коли завгодно - нещодавно я не потрапила додому, бо не мала з собою паспорту з пропискою.

Якщо взяти ширше - більшість мешканців Києва ніколи до кінця не знають, чи виявиться в них зранку в крані гаряча вода чи вода взагалі; коли та в якому стані прибуде громадський транспорт, чи точно приїде викликане таксі, навіть підтверджене; на що буде схоже взуття після прогулянки з дому на роботу понищеними тротуарами, по залишках піску (посипали зимою) та гравію (перекладали поруч якісь кабелі); і ще тисячі подібних речей. Все це теж на бекграунді жере нашу оперативну пам'ять, бо ми самі не помічаємо, як автоматично готуємо щодо всього план Б, завжди; краще - кілька.

Якщо ще ширше - транспортна система, схема руху, доступність станцій метрополітену, глибокі підземні переходи, довгі, захаращені; запарковані всюди авта (сюрприз - їх просто нема куди діти!); дивовижне розташування доріжок, світлофорів, зупинок - все це вимагає неабиякої фізичної підготовки. Особистий транспорт вас не сильно порятує - вам же, по-перше, нема куди його діти, тому ви або не маєте де паркуватися, або трошки почуваєтеся м.даком, а правила дорожнього руху і обмеження швидкості існують тільки для вас (і ще для мене), і ви їх або дотримуєтеся - і всім заважаєте, або рухаєтеся в темпі потоку, і наражаєте на небезпеку себе та інших.

Я плакала, коли з'ясувала, що на кінцевих станціях ліній метро в Відні є гаражі, де доба коштує як година на вулиці, - це для того, щоби люди паркували авта і пересідали на громадський транспорт; і що на в'їзді в ці гаражі завжди вказано кількість вільних місць і це правдива кількість; і що в метро є ліфти на кожен підйом і спуск, і їх видно, і вони працюють - навіть якщо ви без інвалідності чи дитини в візку, а лише втомилися, ними можна скористатися. Плакала я спершу від розчулення, а потім від думки, що мені-то повертатися в Київ.

А ще ж у мене є собака! В Відні всюди можна з собакою - в банк, в транспорт, в кафе і в магазин одягу; собаки там спокійні та виважені, знаєте чому? Бо на вулицях тут і там не лежить їжа, яку треба без кінця не давати їм підбирати, долаючи їхній інстинкт і множачи стрес (ця їжа називається сміття; днями мій пес знайшов на газоні коло великого державного музею пів курки гриль, підгнилої трошки, наприклад).

Ну і ще стиглі дешеві авокадо. І не треба перевіряти термін придатності кожної їжі в супермаркеті, бо якось і так зрозуміло, що з цим все окей. І свіжі та смачні суші з собою по 4 євро.  І басейн без купленої бог знає де довідки. І велодоріжки. І, і, і...

Це все такі дрібниці, може здатися. А разом з тим, саме із них в більшості складається наше життя – день за днем. Ми самі не уявляємо, як часто ми замість жити - виконуємо без кінця вправи на виживання в несприятливих умовах.

Ці вправи ґартують в нас силу, можливо. Вони ж її і пожирають. І от що я думаю - є, очевидно, кращі способи витреновувати силу і здобувати ресурс; і вже точно - є набагато кращі способи їх витрачати.