Коли закінчилася війна: що сталося 8 травня 1945 року?

Берлінське передмістя Карлсгорст, 8 травня 1945 року, 23:45. Генерал-фельдмаршал Вільгельм Кейтель підписав беззастережну капітуляцію німецького Вермахту. Принаймні згідно з офіційним датуванням документу. Насправді Кейтель поставив своє ім'я під документом лише 9 травня, а його підпис став тільки формальним повтором того, що вже було закріплене днем раніше у Реймсі. Там генерал-полковник Йодль оголосив "беззастережну капітуляцію усіх збройних сил на землі, на морі та в повітрі… головнокомандувачу союзницьких експедиційних збройних сил і водночас верховному командуванню радянських військ". Усі воєнні дії мали бути припинені 8 травня о 23:01.

Під тиском Сталіна, принаймні такою є поширена теза, церемонію довелося повторити в Берліні - нібито через те, що у Реймсі не був присутній жоден із високопоставлених представників Радянської армії. "Це, безперечно, відіграло роль", - вважає Марґот Бланк із Німецько-російського музею в Берліні-Карлсгорсті. Однак більш вагомими, за її словами, були сумніви британської сторони. "Вони вказували на те, що наприкінці Першої світової війни німецьке військове командування не капітулювало, відправивши натомість представників цивільного уряду, аби постфактум сказати: на полі бою ми не були переможені", - зазначає Бланк.

Кінець "третього рейху"? Генерал Деніц усе ще на своїй посаді

Страх перед другою легендою про "удар кинджалом у спину" підштовхнув британців до того, що вони погодилися на пропозицію Сталіна, зазначає представниця музею. "Нову" німецьку капітуляцію підписало верховне командування Вермахту: генерал-фельдмаршал Вільгельм Кейтель від усього Вермахту, генерал-полковник Штумпфф від військово-повітряних сил і генерал-адмірал фон Фрідебурґ від військово-морського флоту.

Підписи у Реймсі та в Карлсгорсті ставилися за домовленістю з рейхспрезидентом Карлом Деніцем. Після самогубства Гітлера 30 квітня Деніц став офіційним наступником диктатора. Його "виконуючий обов’язки" уряд після втечі з Берліна засідав у Фленсбурзі і навіть повернувся туди ж після підписання у Карлсгорсті. Тобто члени уряду "третього рейху" офіційно залишилися на своїх посадах.

"Капітулював не "німецький рейх", а Вермахт", - пояснює Йоганнес Гюртер із Інституту сучасної історії в Мюнхені. Лише 23 травня британська окупаційна влада заарештувала Деніца й численних урядовців - у тому числі й унаслідок тиску американців, які довідалися, що вже після 8 травня відбувалися страти на основі вироків німецького воєнного трибуналу.

Закінчення війни настало для людей у Німеччині не обов’язково 8 травня. Для Естер Беярано це сталося ще наприкінці квітня, під час зустрічі радянських і американських солдатів. Під радісні вигуки вони разом підпалили портрет Гітлера. Присутніми при цьому були і деякі єврейські дівчата, яким вдалося втекти під час одного з "маршів смерті", подолавши шлях через увесь "німецький рейх". Серед них - Естер Беярано. "Вони всі танцювали довкола портрета, а я цьому акомпанувала", - розповідає нині 90-річна жінка. Тоді вона вперше знову добровільно грала на акордеоні, адже доти участь у дівочому оркестрі в "Аушвіці" була для неї єдиним шансом вижити. "Це було моє звільнення. Ми зрозуміли, що тепер ми вільні люди", - пригадує Естер Беярано.

У пошуках близьких або батьківщини

Усі концентраційні й винищувальні табори були звільнені до 8 травня. Однак куди усі ці люди мали тепер іти? Багато хто блукав Німеччиною - у пошуках близьких, інші через виснаження змушені були ще упродовж тижнів після їхнього звільнення залишатися у таборах, у яких вони так довго були ув’язнені. У Берген-Бельзені британці облаштували табір для переміщених осіб - Displaced Persons Camp.

"У колишньому "німецькому рейху" вешталися багато мільйонів людей без громадянства, переміщених осіб, людей, привезених на примусові роботи, військовополонених, біженців, колишніх в’язнів концентраційних і винищувальних таборів", - розповідає професор історії Гюртер. За його словами, серед людей панували найрізноманітніші емоції - хтось переживав звільнення, а хтось і страх.

"Багато людей мали відчуття провини і причетності, а через це і страх перед тим, що могло статися потім", - так у своїй книжці "Дитино, пообіцяй мені, що ти себе застрелиш" Флоріан Губер описує найбільшу хвилю масових самогубств у німецькій історії. Він доводить, що лише у маленькому місті Демміні у Передній Померанії із 15 тисячами населення від 700 до 1000 людей вкоротили собі віку. У Берліні ж частка самогубств у порівнянні до попереднього року зросла уп’ятеро.