Хто хоче тверезо поглянути на війну в східній Україні, швидко позбавляється ілюзій. Війна, що почалася 2014 року, відтоді вже забрала життя понад 10 тисяч людей і, за оцінками, зробила біженцями і внутрішніми переселенцями два мільйони цивільних. Конфлікт можна за допомогою Мінської угоди лише притишити, але не завершити. Без військової підтримки сепаратистів Росією війна б уже давно закінчилася. Але українці, очевидно, не хочуть задовольнятися тим, щоб цей конфлікт залишався "замороженим".
Нещодавнє опитування показало, що семеро з десяти українців хочуть компромісу, якоїсь форми угоди - якщо нарешті завдяки цьому буде покладено край стрілянині та смертям на сході України. Але політики в Києві демонструють свою неспроможність запропонувати такий компроміс. Замість цього український парламент будує патріотичні повітряні замки і проводить консультації щодо закону про реінтеграцію Донбасу. Той, хто публічно наважується виступати з неортодоксальними пропозиціями, отримує тавро зрадника батьківщини та політичного відступника.
Радикально-патріотична риторика та реальність
Ще гірше те, що офіційний Київ, як здається, хоче розізлити людей на окупованих територіях. Перелік гріхів є довгим: Київ припинив усі енергопостачання на сході обох областей - Донецької та Луганської. Регіон піддано масштабній торговельній блокаді з Києва. Соціальні виплати більше не виплачуються. До цього додаються грубість і образи. Так, міністр культури в київському уряді в минулому висловлювася про "генетику" жителів Донбасу (Євген Нищук наприкінці 2016 року говорив в ефірі українського телебачення про ситуацію на сході держави як про "прірву свідомості", бо "там міста завезені", але згодом він вибачився за те, що вжите ним слово "генетика" у цьому контексті могло когось образити - Ред.) Він досі обіймає свою посаду. Серця і розум своїх співвітчизників зі сходу він так точно на свій бік не схилить. Все це разюче суперечить радикально-патріотичній риториці уряду та Ради, що позбавляє оглядачів сподівань. Адже політика українського керівництва дедалі сильніше пробуджує відчуття наче території на сході вже списані. Наче вона підтримує відокремлення, а не хоче утримувати ці території.
Сепаратисти та їхні спонсори в Москві це нещадно використовують. Мафіозні утворення в Луганську та Донецьку видають "паспорти", а Росія визнає ці документи. Це могло би стати першим кроком до державного визнання. Як повідомляється, російський президент Володимир Путін начебто погрожував цим на полях саміту Великої двадцятки (G20).
Великим було збурення, коли ватажок сепаратистів Олександр Захарченко минулого тижня оголосив про заснування "Малоросії" - "держави", що зазіхає на те, щоб представляти всю Україну. Чи було це узгоджено з Москвою? Що за цим криється - велика маячня чи розрахунок?
Жодного чіткого курсу в Києві
Відгадування загадок, мабуть, вже давно би завершилося, якби уряд у Києві мав чітку лінію для територій на сході України - щодо їхнього майбутнього статусу, суспільного процесу примирення. Політика простягнутої руки не має нічого спільного з відступництвом. Це заповідь здорового глузду. Адже ще багато громадян по той бік демаркаційної лінії є лояльними до України. Опитування громадської думки, здійснене німецькими науковцями, виявило, що більше половини тамтешнього населення, 56 відсотків, бачать і шукають своє політичне майбутнє в Україні.
Великий жест примирення - це було би для України на цей момент, мабуть, занадто. Насамперед для тих громадян, які втратили своїх рідних у цій війні. Але маленькі жести з конкретними пропозиціями примирення могли би політично мати деяку дію - у східній Україні, у посередників і навіть у Росії, що подає себе і посередником, і захисником російськомовних. І котра досі заперечує, що є стороною, що веде війну. Хто справедливо вимагає, щоб Росія нарешті перейшла до чесності, той може спокійно наважитися зробити перший крок. Саме тому, що він правий.
Цей коментар висловлює особисту думку автора. Вона може не збігатися з думкою української редакції і Deutsche Welle в цілому.