Україна як дзеркало страхів російської влади

"І це все про нього і трохи про погоду", - так у радянську епоху іронізували про головну інформаційну програму центрального телебачення "Час". "Він" - генеральний секретар ЦК КПРС і голова президії Верховної Ради СРСР Леонід Ілліч Брежнєв. Все, що він робив і говорив, беззаперечно вважалось головною новиною.

Сьогодні жарт епохи застою варто трохи перефразувати: "І це все про неї", тобто про Україну. Усе, враховуючи репортажі про візити та виступи Володимира Путіна, втрачає барви перед дев’ятим валом специфічно поданої інформації з сусідньої країни.

Ігор Коломойський - російська телезірка

Наприкінці березня практично кожний випуск новин на федеральних телеканалах починався з розповіді про конфлікт навколо компанії "Укрнафта" та ролі у ній тепер вже колишнього губернатора Дніпропетровської області Ігоря Коломойського. У день його відставки навіть програмний виступ президента Росії на колегії ФСБ не став, як зазвичай, новиною номер один.

Цікаво, що на початку протистояння біля офісу нафтової компанії ведучі програм та кремлівські коментатори говорили про те, що Україною та її президентом крутять олігархи. А одразу ж після звільнення Коломойського ті ж самі люди стали говорити про диктаторські замашки та авторитаризм Петра Порошенка. Тепер про колишнього губернатора Дніпропетровської області, як і варто було очікувати, більше й не пригадують.

І не дивлячись на те, що впродовж усього минулого року Ігор Коломойський був свого роду російською телезіркою. Мільярдер-єврей на якийсь час навіть потіснив лідера "Правого сектору" Дмитра Яроша в амплуа "українського фашиста номер один". У розмовах з випадковими попутниками у транспорті, знайомими та родичами я, при можливості, роблю маленький психологічний експеримент: нагадую, що в першому турі президентських виборів у травні 2014 року Ярош отримав трохи більше одного відсотку голосів, а кандидат на прізвище Рабинович - два з половиною. Це факт зазвичай зустрічають розгубленим мовчанням.

Тривале відлуння "помаранчевої революції"

Логіка, об’єктивність, факти на російському телебаченні (а саме воно формує погляд на світ переважної більшості громадян Росії) - все це абсолютно другорядне по відношенню до головної мети. Вона доволі проста: тримати громадян у постійному жаху перед подіями в Україні. А це потрібно, у свою чергу, для того, аби не допустити "майдану" в Росії. Власне, все, що стосується України, з точки зору російського керівництва, є внутрішніми справами Росії з далекої осені 2004 року.

"Помаранчева революція" вперше змусила мешканців Кремля по-справжньому замислитись над феноменом people power (сила людей) на пострадянському просторі. Більше того, тодішня невдача Віктора Януковича на президентських виборах залишалась до останнього часу єдиною по-справжньому вагомою політичною поразкою президента Володимира Путіна.

Висновки Кремля

Висновок, зроблений російською владою, став одночасно і політичним вибором, від якого вона тепер навряд чи зможе відмовитись. Він підсумовується доволі легко: жодного народного волевиявлення насправді не існує. Є комбінація грошей, медійних ресурсів і таємних політичних важелів для нацьковування натовпу проти влади. Якщо відсікти грошові потоки, взяти під контроль ЗМІ та невпинно шукати ворогів, то керувати будь-якою країною можна стільки, скільки захочеться.

Усі ці десять років боротьби з тим, що провладні політконсультанти в Росії називають "помаранчевими технологіями", стало головним компонентом внутрішньої та зовнішньої політики Москви. Спочатку "арабська весна", потім опозиційні мітинги 2011-2012 років у Росії лише закріпили переконання Кремля, що головна загроза надходить від людей, які виходять на площі. А новий Майдан 2013-2014 років у Києві та падіння режиму Януковича стали справжнім кошмаром для російського керівництва. Привид 2004 року повернувся в найвищі московські кабінети.

Міфологізація реальності та реальність міфу

Рішення назавжди перетворити Україну на найпереконливіший та пам’ятний для російської публіки приклад того, що буває, якщо ослухатися владу, було прийнято на початку 2014 року. Відтоді державне ТБ Росії неухильно виконує поставлене завдання.

І йому це вдається. Я нещодавно повернувся зі Львова, де брав інтерв’ю у мера міста Андрія Садового. Навіть деякі мої московські знайомі - освічені, політично активні інтернет-користувачі - зустрічали мене запитанням: "Як ти там вижив? З тобою ж, напевно, відмовлялись говорити російською мовою?". Розповідь у відповідь про те, що ні з чим подібним я не стикався, вислуховувалась з деякою недовірою.

Це, звісно, особистий досвід. Але соціологічні опитування його регулярно підтверджують. Більше п’ятдесяти, а за деякими даними - до шістдесяти відсотків росіян вважають, що отримують повну та об’єктивну інформацію про Україну з програм телебачення. Між тим, Україна на російському ТБ і справжня Україна відрізняються на стільки, що часом можна подумати, що йдеться про дві різні країни.

Рано чи пізно розрив між реальністю й міфом матиме серйозні політичні наслідки - і для російського суспільства, і для російської влади. А поки цього не відбулось, Ігор Коломойський завжди матиме шанс повернутися на екрани Росії для виконання якої-небудь нової ролі в практично документальному серіалі "Як ми втратили Україну".