Хто б міг раніше таке уявити: в обмін на всебічні гарантії безпеки Північна Корея відмовляється від своєї ядерної програми. Як повідомляється, вона прагне дивитися в майбутнє і досягти принципових змін у відносинах. Звучить більш, ніж багатообіцяюче. Такі новини справедливо викликали загальне відчуття полегшення. Зрештою, останні кілька місяців здавалося, що цей нескінченний тліючий конфлікт може досягти ескалації, коли після взаємних звинувачень та навмисних провокацій з боку Кіма, Трамп недвозначно пригрозив перед Організацією Об'єднаних Націй знищити Північну Корею. А тепер це двійко тисне одне одному руки та шукає мирного врегулювання.
Чого домоглися Трамп і Кім
Трамп зміг показати себе - перш за все в очах свого власного народу - як визначного міжнародного діяча, який, нарешті зміг досягти миру в цьому, здавалося б, вічному конфлікті. За останні тижні американський президент розбив стільки дипломатичного фарфору, що йому просто необхідно продемонструвати виборцям свій зовнішньополітичний успіх.
Можна сказати, що історія має хороше почуття гумору, бо, здається, саме розкритикований усіма Трамп зі своїми гучними і різкими заявами привів у рух ситуацію навколо цього застарілого конфлікту і тепер має шанси стати саме тим американським президентом, який, ймовірно, незабаром може укласти мирну угоду з КНДР.
Ані демократи Клінтон та Обама, ані республіканці Буш-старший та Буш-молодший не змогли зайти так далеко - і цей факт варто зарахувати на користь непередбачуваного американського президента. Водночас варто, звичайно, розуміти, що за подібний курс консерватори в США розірвали б на шматки як зрадника будь-якого президента-демократа.
Кім Чен Ин також може почуватися переможцем: для третього покоління династії Кімів укладена угода є величезним успіхом. Спершу він так би мовити пробомбив собі шлях до столу перемовин, а там його фактично як рівного зустрів сам президент США. Режим Кіма в жодному разі не повинен закінчити так, як Саддам Хусейн чи Каддафі, тому він ризикнув і зробив ставку на політику залякування. Водночас Кім зміг віртуозно заручитися підтримкою з боку Китаю та Росії. Ці дві захисні сили також незримо сиділи за столом перемовин на саміті в Сінгапурі - як, власне, і Японія, яка не хоче втрачати свій вплив у регіоні через США.
Перший важливий крок зроблено, але побудова довіри потребує часу, а у випадку таких домовленостей, як відомо, диявол ховається саме в деталях. Не в останню чергу це показала історія мирної ядерної угоди з Іраном, яку спершу уклали з великими складнощами, а потім Трамп з неї вийшов. Та якщо на Корейському півострові в середньостроковій перспективі запанує мир, ще виразніше постане питання перспектив США в Азії: економічно США більше не можуть протистояти майбутній наддержаві Китаю, занадто тісними є економічні зв'язки та залежність між Китаєм та його азійськими сусідами. Проте з точки зору політики безпеки США й надалі виступають як сила, котра забезпечує світовий порядок, і якій доводиться стримувати Китай, що демонструє дадалі більшу впененість у собі.
Прощання з роллю світового поліцейського
За допомогою саміту в Сінгапурі Трамп може ще раз на великій сцені підкреслити центральну роль США як світового лідера. Коли американські військові кораблі патрулюють на відкритих міжнародних морських шляхах або з'являються в дружніх портах, послання Вашингтона залишається все тим же: ми виступаємо противагою таким суперникам, як Китай, і підтримуємо наших партнерів. Проте є сумніви щодо того, чи готові США відрядити своїх молодих солдатів, як це було 65 років тому під час Корейської війни, в іншу частину планети, аби вони боролися і, можливо, вмирали за свободу та демократію. Зовсім не факт, що дотриманням свого принципу "спершу Америка", запровадженням мита на імпорт та розірванням численних міжнародних угод Трамп зміцнив довіру до США з боку країн Азії. І тому історичний саміт у Сінгапурі, на додаток до всієї своєї символіки, зайвий раз нагадує про початок кінця США як світового поліцейського та надійної сили, яка забезпечує порядок у світі.
Цей коментар є висловленням особистої думки автора, яка може не збігатися з позицією української редакції і Deutsche Welle загалом.