З якого дива багато-хто з політичних оглядачів вважають Александара Вучича, попри його авторитарні нахили, поміркованим? Мабуть, до такої оцінки призводить, насамперед, політичний клімат. Відтоді, як Лондон та Вашингтон відвернулися від Європейського Союзу, тут раді кожному, хто називає себе прихильником ЄС, навіть якщо він з Белграда.
Та й справді, чинний прем'єр-міністр Сербії Александар Вучич, якого тепер обрали президентом країни, зможе "правити" наступні п'ять років без жодного більш-менш вартого уваги політичного спротиву. Торік під час позачергових виборів його політична сила отримала дві третини місць у парламенті. Відтепер він як лідер Сербської прогресивної партії та водночас як обраний президент матиме небачену з часу Мілошевича владу, попри те, що в Сербії президент має радше представницькі функції.
Однак формальна незалежність інституцій у Сербії ще й досі не стала реальністю. Влада сконцентровується там, де сидить політичний альфа-глава. Президент Вучич призначить керованого прем'єра. Якщо уряд виконуватиме свою роботу добре, імідж Вучича теж сяятиме. Якщо ж ні, то глава держави публічно дистанціюватиметься від уряду, а може, навіть, стане різко критикувати сам уряд. Він тепер не має робити, він даватиме робити. А наприкінці вірні служителі, які втілюють плани президента в дійсність, отримають похвалу або покарання.
(Не)демократ чистої води
У західних столицях дуже добре знають про такі речі, як любов Вучича ображати журналістів, зневажати опозицію та вдаватися до маніпуляцій під час керування. "Неофіційно" припускають, що Вучич, якого так завзято вихваляють як такого собі демократа чистої води, насправді вдома геть зовсім інший - з манією величі та не зовсім демократичним обличчям. Але поки він позиціонує себе більш-менш примирливо щодо такої дражливої теми, як Косово, та невгамовно повторює мантру стабільності, то навіть на прагматичному Заході залюбки не зачіпають таких тем як жалюгідний стан справ зі свободою ЗМІ та недоліки в правовій системі в Сербії.
Хоча, на противагу кривавому минулому Сербії, теперішній стан справ у Белграді можна вважати майже ідилічним. Крім того, якщо порівняти це з тими внутрішньополітичними чварами, що панують у Боснії і Герцеговині, Македонії та Косовому, то в регіоні Вучич ще більш-менш прийнятний хлопець, який не завдає Заходу серйозного клопоту. Тож через це він може в Сербії "відірватися на повну", з'являючись під час передвиборчої кампанії вдесятеро частіше на майже всіх телеканалах, ніж будь-хто з його опонентів з лав опозиції, та шантажуючи виборців їхніми робочими місцями.
Ще жевріє надія, що керівний стиль Вучича стане під час переговорів щодо вступу Сербії до ЄС дещо поміркованішим. Але ця надія може виявитися оманливою. Не виключено, що упродовж наступних п'яти років Вучич, який фактично став одноосібним правителем, зможе показати своє справжнє обличчя значно виразніше.