Це був драматичний початок року, який ризикує перетворитися на подорож дикими політичними американськими гірками. Європейці, налякані посеред святкового спокою повідомленням про неочікуване вбивство другої найважливішої людини в Ірані, зараз постали перед фактом. Непоінформовані й безсильні, як завжди, вони у черговий раз матимуть справу з наслідками одностороннього спонтанного рішення президента США. Вони потрапили у пастку Дональда Трампа і не можуть власними силами із неї вибратися.
Жодних ілюзій
Усі ілюзії щодо того, що з цим урядом у Вашингтоні можлива хоч якась більш-менш раціональна співпраця в царині зовнішньої політики, вже давно розвіялися. Цинічні заяви держсекретаря Майка Помпео, який звинувачує європейців у недостатній підтримці на Близькому Сході, лише підсилюють їхню безпорадність. Постає питання, що саме він при цьому має на увазі після смерті Сулеймані - контингент для війни, яку США ведуть на Близькому Сході? Заявам Помпео і Тампа притаманні нотки божевілля, які роблять ще більш заплутаною і без того небезпечну ситуацію.
Узагалі-то президент США обіцяв закінчити нескінченні війни на Близькому Сході і повернути американських солдатів додому. Як це поєднується із ударом проти Сулеймані, не можуть пояснити навіть досвідчені оглядачі американської близькосхідної політики. Існують побоювання, що за акціонізмом та атакою дронів на летовищі у Багдаді просто немає довгострокової стратегії. Тут навіть не йдеться про "Америку передусім" - заявлену Трампом ціль, коли йдеться про економічні відносини. У царині зовнішньої політики європейці перебувають у пастці політики США, яку формують емоційні випади непередбачуваного президента і його прибічників із кола засліплених владою неоконсерваторів, що повернулися до важеля влади у Вашингтоні. По суті їхнім єдиним поясненням вбивства Сулеймані на даний момент є: "Because we can - тому що ми можемо".
Європі залишається лише дипломатія
Треба визнати: європейці виглядають слабкими й безпомічними, закликаючи у спільній заяві до деескалації - після того, як їхній начебто партнер США щойно зробив усе для загострення ситуації. Але, можливо, існує вікно для дипломатичних зусиль, спрямованих на запобігання найгіршому. Зрозуміло, що Тегеран планує удар у відповідь. Те, як він виглядатиме в деталях, визначатиме, дійде справа до подальшої ескалації чи ні. Рішення щодо цього, можливо, ще не ухвалене. Головний дипломат ЄС Боррель, у першу чергу, намагався встановити контакт із іранським міністром закордонних справ і спробує вплинути на нього під час кризового саміту європейців.
Тегеран хоч і оголосив про остаточну відмову від своїх зобов'язань щодо атомної угоди, до збереження якої упродовж минулого року докладали зусиль Великобританія, Франція й Німеччина. Але і ці двері не закрилися остаточно, поки інспектори МАГАТЕ ще мають право відвідувати країну. Існують також кілька інших сигналів, які вказують на те, що іранський уряд міг би говорити з європейцями.
Зрозуміло, що і в Європі ніхто не проливає сліз за Касемом Сулеймані. Він ніс відповідальність за смерті сотень тисяч людей передусім у Сирії та Ємені і був покровителем тих бойовиків, які вели війну в інших країнах і мали закріпити домінування Ірану в регіоні. Криваве придушення будь-якого спротиву було частиною цієї політики. Попри це його неочікуване вбивство викликало ударну хвилю.
Погляд у прірву на початку року
Європейці зараз повинні використати свої ще наявні контакти з іранським урядом і закликати до самозбереження іранського режиму. Тегеран знає, що він програє у прямій військовій конфронтації зі США. А економічна ситуація у країні вже зараз важка, як продемонструвала остання хвиля протестів у країні.
Чи залишилося ще місце для політичного рішення? Європейські посередники повинні використати для цього всі можливості, навіть якщо шанси рівні нулю. Загроза відкритої війни може допомогти дипломатам у їхніх зусиллях. Інакше новий рік швидко покаже, наскільки сильним є в усіх причетних їхнє прагнення до самогубства. Краще б вони ще кілька місяців почекали, перш ніж зазирати у цю політичну прірву.
Коментар висловлює особисту думку автора. Вона може не збігатися з думкою української редакції і Deutsche Welle загалом.