Це була неочікувана перемога для Анґели Меркель (Angela Merkel). Жоден німець за останні приблизно 50 років не очолював Єврокомісію, й у разі затвердження Урсула фон дер Ляєн (Ursula von der Leyen) стане також першою в історії жінкою на цій посаді. Якби німецька канцлерка намагалася проштовхунути цю кандидатуру, це в неї навряд чи би вийшло. Але це кадрове рішення було породжене безвихіддю, коли всі інші варіанти відпали, й глави урядів країн ЄС урешті-решт змогли знайти хоч одну прийнятну для всіх кандидатку. На допомогу Меркель прийшов президент Франції Еммануель Макрон, який запропонував кандидатуру фон дер Ляєн. А от хто програв, так це Європарламент з його провідними кандидатами від партій, які здобули найбільше голосів на виборах 26 травня.
Розкол у ЄС поглибився
Чого справді бракувало на цьому саміті, так це духу компромісу - і передусім з боку країн Вишеградської групи (Польща, Словаччина, Угорщина, Чехія). Вони подавали більше голосу, ніж будь-коли раніше, і робили все, щоб позбавити топкандидата європейських соціал-демократів Франса Тіммерманса шансів обійняти посаду голови Єврокомісії. Опікуючись у нинішньому складі Єврокомісії питанням верховенства права, він не заплющував очі на порушення в цих країнах, і це йому не пробачили націоналісти в Будапешті та Варшаві. Їх підтримав популістський уряд Італії. Цей новий союз ще принесе ЄС чимало проблем.
Тепер можна лише скреготіти зубами через те, що справжній демократ Тіммеманс зазнав поразки через опір Віктора Орбана та польської урядової партії "Право і справедливість". Але Меркель дала зрозуміти, що глави урядів не хотіли нав'язувати жодне рішення великим країнам-членам. Адже теоретично голосів для цього мало би якраз вистачити.
Тривалі дискусії на Європейській Раді дозволяють припустити розвиток подій у наступні роки: буде багато суперечок та незгоди. Деякі східноєвропейські країни хочуть докорінно іншої політики. Вони виступають проти моделі ліберальної демократії як спільного фундаменту та проти подальшого зближення країн ЄС. І тепер таких опозиціонерів зібралося достатньо, щоб на постійній основі торпедувати та ставити під питання рішення Євросоюзу.
Залаштункове рішення
Але відповідальність за поразку Манфреда Вебера (Manfred Weber), який, власне, від початку був топкандидатом Європейської народної партії (ЄНП) на виборах, несе французький президент Еммануель Макрон. Він іще давно прямо натякав на те, що німецькому політику, мовляв, бракує досвіду. Макрон намагався покінчити з 50-річним домінуванням в Єврокомісії консерваторів з ЄНП, і йому вдалося навіть перетягнути на свій бік Іспанію та скандинавські країни. Врешті-решт, план Макрона теж провалився, але він був готовим до компромісу та прийняв кандидатуру міністерки оборони ФРН, яка так само, як і Манфред Вебер, представляє ЄНП.
А ось третю кандидатку - представницю лібералів, данку Маргрете Вестагер - позбавив шансів опір з боку Італії. Єврокомісарка з питань конкуренції та італійський уряд раніше не порозумілися щодо банківської сфери. Позиція Рима продемонструвала, що боротьба за керівні посади в Брюсселі дозволяє також звести старі рахунки. Це знищило останні шанси, аби бодай хтось із топкандидатів партій міг обійняти посаду голови Єврокомісії.
Вибір кандидатів
Весь цей спектакль був справжньою катастрофою для Європарламенту, який хотів зробити обрання голови Єврокомісії більш демократичним та зрозумілим для громадян. Нехай пропонована нині схема і не досконала, адже люди на виборах до Європарламенту голосують за кандидатів від своєї країни й часто небагато знають про топкандидата, якщо він з іншої. Але це принаймні міг би бути перший крок.
Меркель намагалася врятувати ситуацію та спочатку підтримала соціал-демократів. Але після того, як всі провідні кандидати не змогли заручитися підтримкою, залишалося тільки одне рішення - кандидат, якого ніхто не очікував. Проблемою є інституційна слабкість Європарламенту у випадку обрання голови Єврокомісії, найвпливовішої посади в ЄС. Уряди країн-членів висувають кандидата чи кандидатку, а потім депутати його або її затверджують. Отже, потрібна згода обох сторін.
З цього фіаско варто винести такий урок: обирати провідного кандидата треба дуже уважно. Манфред Вебер був слабким кандидатом, йому бракувало досвіду урядування. Європейська народна партія повинна була запропонувати іншу особу. Але Вебера все одно вибрали завдяки фракційній дисципліні та старим альянсам.
Цього не достатньо. Партії повинні думати, які кандидати можуть забезпечити більшість, як всередині політичної сили, так і серед урядів країн-членів ЄС. Вони натомість не змогли зібрати більшість за своїх кандидатів навіть у своїх лавах. Тому партії теж винні в цьому провалі, який знову на роки відсуває демократизацію європейської політики.
Коментар висловлює особисту думку автора. Вона може не збігатися з думкою української редакції і Deutsche Welle загалом.