Коментар: Інстинкт співчуття Світлани Алексієвич
За півгодини до того, як Шведська академія оголосила, що лауреатом Нобелівської премії 2015 року стала Світлана Алексієвич, їй подзвонив із Кельна її літературний агент. Алексієвич відповіла: "Зачекай, я зачиню двері, дуже шумно. Прийшли люди, чекають, що, можливо, назвуть мене. А мені перед ними незручно".
У цьому вся Алексієвич. Вона - непублічна людина, і у ролі письменниці часто залишається, так би мовити, "за кадром", надаючи слово своїм героям. Мінімум авторських коментарів. Поліфонія голосів. Алексієвич вміє обирати з багатогодинних бесід, які проводить з матерями, які втратили своїх синів в Афганістані, з чорнобильськими дітьми, з тими, хто почуває себе обдуреними та приниженими після російських реформ 1990-х років, саме ті фрази, монологи, епізоди, які вражають найбільше. Вони зібрані у книги, що перекладені десятками мов: "У війни жіноче обличчя", "Цинкові хлопчики", "Чорнобильська молитва", "Час second-hand"…
Світлана Алексієвич пише російською мовою, але вважає себе білоруським прозаїком. Вона і живе зараз у Білорусі, хоча це не просто для неї: офіційні ЗМІ її замовчують, її зустрічам з читачами всіляко заважають, а опозиція ображена тим, що вона пише російською, а не білоруською. Але вона залишається там, де живуть її герої, про яких ми би, напевно, ніколи не дізналися, якби не її невтомна літературна робота.
Майстриня художньо-документальної прози, Світлана Алексієвич продовжує традиції Достоєвського, Гоголя. Її герой - "маленька людина" Росії, Білорусі, України, яка "якось виживає, витягуючи з житейського жаху своїх дітей", її біди, страждання і надії. Ніхто не вміє так слухати і чути, як вона. Поліфонія Алексієвич, яку відзначила Шведська академія, - це голос народу, що складається з монологів її земляків, до яких не дослухається ні влада, ні більш успішні сусіди, ні благополучні туристи, які приїжджають з Заходу.
Алексієвич з болем пише про "червону людину" радянського часу, отруєну тоталітарною ідеологією, націоналізмом, зарядженою ненавистю та ту, яка піддається сьогодні мілітаристській істерії. Про те, що у Росії на сцену знову виходять "найтемніші, найпримітивніші сили", вона з тривогою констатує, що "червона людина" бере реванш… І підкреслює при цьому, не виправдовуючи, але пояснюючи: "Ми всі - суспільство жертв". Вона щиро співчуває навіть цим людям. Один з німецьких критиків якось згадав про її дивовижний інстинкт до співчуття. Цей інстинкт, так би мовити, багато чого вартий.
Добре, що Шведська академія це зрозуміла. Не часто за останні роки Нобелівську премію з літератури присуджували настільки заслужено, як нині.