Лариса Денисенко: Хроніки особистого смикання

Щоразу, коли автобус перевозить мене від літака до приміщення Віденського аеропорту, я чую бравурні бадьорі марші - і щоразу смикаюся.

ХХІ століття. Сімдесят років після перемоги над нацизмом. Жодного особистого конфлікту з німцями чи то пак австрійцями на цю тему. Формування музичних та світоглядних смаків - через фуги та прелюдії Баха.

Але за плечима два загиблих під час Другої світової війни діда, потужна шкільна та медійна пропаганда, дитячі роки з книжками про піонерів-героїв, підвищений поріг чутливості. На виході - з проблемою упередженого ставлення до німецького світу я свідомо розбираюся досі.

Одеський пляж. Серпень 2015 року. Поряд з моїм лежаком в бесідці розташувалася пара літніх людей з онучками. Російська мова, "акання", оперні партії у виконанні Хворостовського, декламування поезії Фета, Ахмадуліної, Цвєтаєвої, Єсєніна. І я починаю смикатись.

Я усвідомлюю, що щось повзе всередині і дістає моєї горлянки, і що я хочу агресивно запитати: "Шановні, що ви забули в моїй країні?" Однак я цього не роблю, бо починаю сама собі говорити, що не маю права так чинити. Ділюся своїми враженнями з колежанкою і розумію, що в неї майже така сама реакція.

Час іде, роздратування не минає. Не допомагають ні плавання, ні численні звернення до себе, ні еконмічне усвідомлення того, що рахунок, проплачений росіянами, майже 4 000 гривень (втім, мене ніколи не переконували економічні аргументи).

Я - двомовна людина. Російська мова - мова мого дитинства. Мені неважко упізнати вірші російських поетів, бо я виховувалася, зокрема, і на російській поезії. І не хочеться смикатись щоразу, коли чую рядки Белли Ахмадуліної: "...Так долго я жила, что сердце притупилось..."

Але я усвідомлюю, якщо це "акання" настільки "підриває" мене - людину цілком толерантну і достатньо врівноважену, - це не може не позначатись більшою або меншою мірою на всіх нас.

Не може не позначатись, бо ледь не кожний будинок в країні має живих та загиблих свідків російської агресії. Загиблі, померлі, зниклі, воюючі, поранені, психологічно вимучені, вимушено переселені особи.

Цвинтарі, всіяні національними прапорами, - свідчення масштабної сьогоденної трагедії нації. Санаторії, заселені переселенцями, - свідчення тяжкопораненої країни. Шпиталі, заповнені пораненими. Будинки - скалічені, полишені, обпалені. Цоколі, заповнені полоненими. Цоколі, де ховаються ті, хто не зміг та не може виїхати з території збройного конфлікту.

Діти першими це відчуватимуть. У них правда та справедливість, як і брехня та несправедливість, не такі барвисті, як у дорослих, мають прості кольори і не мають ускладнених індикаторів.

І наскільки необхідна мудра політика, просвітництво паралельно з неминучою в такі часи пропагандою, щоб вміти або ж навчитися гідно реагувати, не озлоблятись, не ототожнювати воєнні та кримінальні злочини, до котрих вдається російська владна машина, що знаходить підтримку в значної кількості росіян, з мовою, культурою, загальнолюдськими цінностями.

Я не переконана, що існує інструментарій, завдяки якому можна навчитись спокійно ставитись до різноманітних проявів держави-агресора. Проте серце цілком може впоратись з гідним ставленням до носіїв російської мови та культури. Однак - за умови відчутної поваги до нашої мови, ідентичності та культури.

Будь-яке примирення та пробачення фактично неможливі без зустрічного каяття, усвідомлення негідного вчинку.

Росіянам є про що дискутувати з німцями, якщо вони в принципі готові до таких дискусій, а не в притаманній агресивній манері продовжуватимуть наполягати на своїй принциповості, правоті та великоімперській зверхності.

Українцям також є про що подумати: і про свої помилки, і про свої комплекси.

Кожній з націй доведеться пройти свій шлях, розбиратись з помилками минулого та теперішнього. І від цього залежить, яке майбутнє ми спроектуємо для наших нащадків і чи передамо до їхніх рук клубки з намотаними й кілька разів перекрученими вузлуватими нитками-проблемами.