Війна на Донбасі очима однієї київської родини

У Берліні в рамках фестивалю "Російська театральна весна" показали виставу московського Центру імені Меєрхольда "Сашо, винеси сміття" за п'єсою київської драматургині Наталії Ворожбит. Постановку Віктора Рижакова киянка побачила вперше, адже вже більше двох років вона принципово не відвідувала Росію.

Сміх крізь сльози

Глядачі потрапляють у гості до звичайної української родині ще до початку вистави. У фойє накривають на стіл: на пательні шкварчить сало з цибулею, на тарілці викладений нарізаний бородинський хліб з оселедцем, у мисці чекає незаправлений овочевий салат. Гостей просять зайняти свої місця в залі, але навіть якось ніяково порушувати домашній затишок. У квартирі мама та її вагітна дочка готують пироги до приходу друзів. Темний одяг і розмови героїнь дають зрозуміти, що готуються вони геть не до свята.

Дев'ять днів тому через серцеву недостатність помер глава сім'ї, український офіцер Олександр. "Саша падає, тримаючись за серце. Може здатися, що від кулі. Але не від кулі - серце". Він не назавжди покинув рідних, навіть з того світу Саша розмовляє з коханими жінками та згадує колишнє земне життя. Як і раніше, у родині відбуваються побутові сварки, чоловік сміється над бурчанням удови, а вона - над його псевдогеройством. Привид Олександра з'являється в будинку та сперечається з дружиною і названою дочкою.

Аж раптом вони дізнаються, що через російсько-український конфлікт починається шоста хвиля мобілізації, і на колишнього офіцера вже чекають однополчани. Небіжчик готовий іти в бій, але для цього потрібна згода живих родичів. Жінки не відпускають Сашу, тому що вони не зможуть пережити смерть близької людини вдруге.

Стати героєм

"Смішна вистава про сумне" за сценарієм київської драматургині змушує глядачів сміятися через силу. Жарти під час сімейних сварок знайомі кожному, та мимоволі стає моторошно, коли усвідомлюєш - на сцені мрець свариться зі своєю дружиною. Тема смерті розкривається з несподіваного боку.

"Ця п'єса не лише про скорботу і втрату рідної людини, але і про переосмислення ролі військових. Коли немає війни, вони нікому не потрібні. На пострадянському просторі це низькооплачувана професія, яку в суспільстві зневажають. Зараз в Україні їхня роль та ставлення до них змінилися, тому що від них залежить доля країни. Звичайно, жінки не хочуть ховати на війні своїх чоловіків", - каже Наталія Ворожбит в інтерв'ю DW. Для Олександра шоста мобілізація, яка збирає навіть мерців, - шанс повернутися додому героєм.

У фіналі вистави в залі лунають постріли феєрверку салюту, а на задньому плані з'являється відео з концерту гурту Scorpions. Актори наспівують рядки з "Wind Of Change", адже, можливо, скоро їхнє життя кардинально зміниться. Ця чесна і безжальна постановка не скільки про збройний конфлікт на Сході України, скільки про жорстокість і абсурдність війни в цілому.

Театр після Майдану

Дивно, що ця гостра і наболіла вистава йде в державному російському театрі вже другий рік поспіль. "Я вдячна Вікторові Рижакову, що він не побоявся і взяв цю п'єсу. Але інша справа, що будь-який текст можна трактувати по-різному - українську присягу можна прочитати так, що вона буде звучати, неначе з вуст ворога. А можна зробити це переконливо і проникливо. Мені здається, це дуже складно для російських акторів, попри їхню гуманну позицію і ставлення до України. Я бачу лише один сенс у тому, що мої п'єси ставлять в Росії, - дуже сподіваюся, що вони змушують задуматися і відкрити очі", - поділилася своїми враженнями Наталія Ворожбит.

У розмові після вистави вона зізналася, що, незважаючи на небажання знову опинитися в Росії, сумує за московськими виставами і гастролями театрів, які тепер не приїздять до України. "Після Майдану мені більше не цікавий театр, який створює твори мистецтва. Зараз для мене це інструмент, який аналізує і рефлексує щодо подій, що відбуваються. Можливо, в Україні є театри, які ставлять п'єси, неначебто нічого не відбувається. Але виникає дедалі більше ініціатив, які створюють актуальні вистави буквально на коліні", - резюмувала драматургиня з Києва.