Музичний гурт із… біженців

Два роки тому Гайнц Ратц здійснив зі своїм музичним гуртом "Струм і вода" велосипедний тур Німеччиною. Вони виступали за справедливішу політику щодо біженців і збирали пожертви. Під час турне гурт відвідав майже 80 притулків і зустрів чимало музикантів, які відомі у своїх рідних країнах, але в Німеччині не мають права ні працювати, ні подорожувати.

"Тоді в мене виникла ідея запросити цих людей до Гамбурга, разом записати альбом і вирушити з ними в тур", - розповідає Гайнц Ратц. Так з'явився диск "Strom & Wasser featuring The Refugees". Біженці (англійською Refugees) - це 30 музикантів із 15 країн, які змішали у спільному альбомі етнічну музику, реп, фолк та поп. Обкладинку компакт-диска символічно прикрашає зелений човен, який опинився в пустелі.

Суцільний застій

Після випуску альбому гурт вирушив у турне. "Музикантам, із якими я працюю, загрожує депортація", - каже Гайнц Ратц у документальному фільмі "Не можу мовчати" ("Can't be silent"). Цим він і пояснює, чому мандрує від сцени до сцени з Нурі (Дагестан), Жаком і Ревеліно (Кот-д'Івуар) та Хусейном (Афганістан). Ці четверо покинули свої батьківщини й подалися шукати щастя до Німеччини. Однак усе, що вони донині тут пережили, - суцільний застій. Адже нерідко біженці роками живуть у притулках, щоб, можливо, колись отримати дозвіл на перебування. Вони не мають права працювати та здобувати освіту, а дехто навіть не може залишати без дозволу регіон, у якому розташований його притулок для біженців.

Турне зробило відомими не лише музик-біженців, а й Гайнца Ратца. Син перуанця та німкені звик жити на валізах. Він мешкав в Іспанії, Перу, Саудівській Аравії, Швейцарії, Аргентині та Шотландії. У дитинстві 16 разів міняв школу, а загалом переїздив близько 50 разів за своє життя. У строкатій біографії музиканта є один рік, проведений на вулиці. За словами Ратца, у 25-річному віці він перебував без даху над головю з протестних міркувань. Також активіст грав у театрі та з 1994 року публікує оповідання, радіоп'єси, випускає музичні альбоми, влаштовує літературні читання і навіть вирушав у 2010-му в комедійний тур "Остання промова Гітлера".

На годинку в рай

Однак стрічка "Не можу мовчати" - це не портрет Гайнца Ратца. Режисерка Юлія Олькерс та сам Ратц повністю зосередилися на темі шукачів притулку. Активіст з'являється в кадрі тільки три чи чотири рази, коротко пояснює суть проекту, описує перебіг туру та концертів і представляє на сцені музикантів. У стрічці ж бо йдеться тільки про них, їхню музику, розпач, страхи та надії.

Наприклад, Сем із Гамбії. У притулку для біженців у Ройтлінгені він почувається, мов у в'язниці, і співає про війну, яка шматувала його країну. Жак із Кот-д'Івуару каже, що без цього проекту завжди був би у притулку, а Нурі описує, як у школі всі однокласники розповідали про свої подорожі на канікулах. І тільки він не мав права полишати містечко Гіфхорн, в якому опинився після переїзду до Німеччини. Усі кажуть, що музика тримає їх на плаву, а концертна подорож - це щось райське. При цьому за межами сцени вони постійно відчувають загрозу депортації. На сцені вони музиканти, співаки та репери, а поза нею - витиснуті з усіх інших сфер життя.

Для фільму режисерка Юлія Олькерс мусила скористатися раніше знятим матеріалом про біженців. Її запит на відеозйомку у притулку було відхилено. У результаті в "Не можу мовчати" йдеться про історії людей, які живуть між ейфорією на сцені та сподіваннями на нові життєві перспективи.

Медаль для активіста

Одну з найбільш парадоксальних сцен фільму було знято у Відомстві федерального канцлера. Уповноважена уряду з питань міграції, біженців та інтеграції Марія Бемер вручає Гайнцу Ратцу "інтеграційну медаль" від німецького уряду. Відчувається, що чиновниця погано підготувалася, із барвистими словами вона запрошує активіста на сцену. "Якщо… побачити весь розпач цих людей, які прибувають сюди і часто живуть десять-двадцять років, маючи тільки право на обмежене перебування у країні, без можливості працювати, вчитися чи навіть подорожувати…, то політику федерального уряду розглядаєш доволі критично", - каже Ратц, отримавши відзнаку. Наприкінці Марія Бемер фотографується з двома музикантами-біженцями. Одного з них, між іншим, нещодавно депортували.