Валуєвські циркуляри в освіті - минуле, теперішнє, майбутнє?

"Книжка - кращій подарунок дитині", - прочитала я у батьківському чаті у Viber і подумала, що якраз такі помилки і є найкращою ілюстрацією необхідності обов'язкової освіти українською. Чимала кількість батьків у нашому класі однієї з престижних львівських шкіл - російськомовні. Дехто пише і говорить російською, частина - ввічливо переходить на українську. І робить при цьому саме такі, типові помилки. Якби вони вчилися у школі з українською мовою викладання, то знали би не лише те, що слово "кращий" не пишеться з буквою "і", а і те, що у даному випадку треба писати "найкращий", бо "кращий" вимагає уточнення (кращий за що чи за кого?)

Рік тому нарешті було ухвалено закон про мову. 80 відсотків предметів у російських школах з вересня цього року мають викладатися українською для учнів 5-11 класів. Це повинно суттєво спростити для цих дітей складання ЗНО і навчання в українських ВНЗ. Цей закон насправді мав би бути ухвалений ще у 1991-му, коли Україна стала незалежною. Історія поточилася би зовсім по-іншому, якби це було зроблено вчасно. Але не будемо зараз піддаватися спокусі уявляти собі сценарії альтернативної реальності. Натомість реальність сьогоднішня виглядає невесело - через рік після ухвалення закону Верховна Рада може внести в нього зміни й відтермінувати перехід на українську мову навчання.

Читайте також: Як під Верховною Радою протестували проти змін до закону про мову

Якось символічно, що чергове мовне протистояння в Україні починається саме з освіти, як у далекому 1862-му, коли відбулося закриття безоплатних недільних українських шкіл для дорослих в підросійській Україні. Далі була ціла низка Валуєвських циркулярів, кожен із яких обмежував і забороняв вжиток української мови.

Дискусії довкола мовного питання в Україні сьогодні - це мінне поле політичних спекуляцій, підірватися на якому можна значно швидше, ніж висловити до кінця бодай одну думку. Але це не означає, що про це не слід говорити, писати, міркувати. Мовні протистояння, толерування утисків за мовною ознакою, спроби уникати мовного питання - усе це політичні, точніше, політизовані аспекти проблеми. А є ще мовна реальність. У цій реальності ми живемо серед людей, і кожен бачить лише свою власну візію, історію, легенду.

Читайте також: Рік з мовним законом: що змінилося в Україні?

Яку мову більше утискають?

Я маю чимало російськомовних знайомих, які багато років поспіль нарікають на утиски своєї російської в україномовному Львові. При цьому ніхто з них так і не спромігся вивчити українську на пристойному рівні і говорить та пише нею з помилками. Це не завадило їм здобути вищу освіту, зробити кар'єру, досягнути успіху.

Україномовних знайомих, які нарікають на утиски своєї української як у Львові, так і в інших регіонах України, я маю, ясна річ, значно більше. Всі вони добре володіють російською, усно і на письмі. По-іншому їм би не вдалося здобути вищу освіту, зробити кар'єру, досягнути успіху.

Це, мабуть, основне, що потрібно знати про мовні утиски в Україні.

Коли русифікували Донбас?

Загроза внесення змін до закону про мову викликала хвилю дописів у соцмережах, із яких ми довідуємося, як виглядала перша, друга, третя хвиля русифікації Харкова, Донбасу, інших східних областей України. Починалося усе це не так давно, у 1970-х. І теж зі шкіл. Спершу заборонили викладання українською, потім почали завозити лише російські газети, далі перейменували вулиці. Це відбувалося лише кілька десятиліть тому, а сьогодні цю реальність намагаються подати нам як "споконвічну", тоді як українізацію освіти - як недосяжну і нереалістичну мету, яка суперечить мовній реальності.

Я вступала на українську філологію Львівського університету у 1990 році. Це був рік, коли вступні іспити з деяких предметів уперше замінили тестами, що викликало паніку серед абітурієнтів і всіх причетних до вступу. Вперше за багато років батьки абітурієнтів зосередилися не на тому, щоб "домовлятися" про вступ, а на пошуках репетиторів. Це був рік, коли конкурс на українську філологію у ЛНУ був вищим, ніж у медінститут, а такого раніше не траплялося ніколи. Українських філологів набирали більше, ніж російських. Це теж було дивно. Усі сподівалися, що у незалежній Україні почнеться українізація і робочих місць для філологів буде багато, адже мова потрібна всюди, і ця професія обов'язково стане і потрібною, і престижною. Це здавалося логічним і само собою зрозумілим. Створилася незалежна держава, тож і мова її має бути власною, не насадженою у ході насильницької русифікації.

Читайте також: Новий мовний омбудсмен в Україні: чого чекати від Тараса Кременя

Нічого такого, як ми всі добре знаємо, досі так і не сталося. Замість цього ми і далі змушені, як у добрі старі радянські часи, читати суперечки про те, якою має бути мова освіти в Україні - українською, російською, за бажанням. І хоча останнє рішення виглядає найбільш проблематичним у практичному втіленні, саме воно найбільш популярне. І наслідками такої невизначеності з мовою освіти є не лише наведені вище зразки грамотності.

У моєму дитинстві вчитися у російських школах було престижніше, ніж в українських, розмовляти російською вважалося "крутіше", ніж українською. Телебачення, книжки, радіо були російськомовними із незначними винятками для рустикальних програм про українське село. Українською спілкувалися вдома і з бабусею в селі, російською - слухали музику, читали книжки, дивилися фільми.

Читайте також: Білоруська мова в Білорусі: державний статус чи декорація?

Двомовність чи безмовність

Заведено вважати, що усі чи майже всі жителі України - двомовні, тобто однаково добре володіють обома мовами. Але насправді, як усі ми добре знаємо, добре, тобто грамотно, переважна більшість жителів України не володіє жодною з обох мов. І йдеться не лише про приватні чати, де грамотність не є обов'язковою - чи принаймні не найголовнішою. Ідеться про мовну неохайність і високу толерантність до неосвіченості на офіційному рівні, коли жахливі мовні покручі і карколомні конструкції звучать із вуст високопосадовців і навіть викладачів шкіл та ВНЗ. Згадаймо хоча би сумновідомі телеуроки під час весняного карантину. Чому так відбувається? Невже політики та чиновники, не кажучи вже про вчителів, справді не здатні покращити свою грамотність? Невже неможливо найняти редакторів, які виправляли би помилки телеведучих і дикторів, редагували би рекламні тексти у ЗМІ, на білбордах, на папірцях, які роздають на вулицях? Невже не можна бодай підручники друкувати без помилок?

Усе це риторичні питання, які демонструють лише одне - відсутність потреби усе це редагувати. Так звана мовна толерантність тих, кому "все одно, якою мовою розмовляти", насправді є виявом загальної байдужості суспільства, низької вимогливості громадян до освіти і грамотності чиновників, які цим суспільством керують.

У жодній європейській країні неможливо уявити собі прихід до влади безграмотних політиків. А навіть якщо на хвилі популізму це комусь і вдасться, то критика і висміювання цієї неосвіченості лавиною розійдеться у ЗМІ і рано чи пізно знищить політичний рейтинг. Так відбувається не тому, що у європейських країнах немає людей, яким байдужа освіта. Зовсім ні, просто там такі люди не можуть бути допущені до ухвалення важливих рішень. Політика - справа освічених. А освіта - це не куплений диплом і не плагіат, виданий за власні думки.

Невизначеність мовної ситуації в освіті дає можливість стати політиком, навіть якщо не володієш добре жодною з обох мов. Це вигідно насамперед популістам, тим, хто за допомогою політики прагне збагатитися, а не захищати інтереси своїх виборців. Якщо твій електорат так само погано освічений, як і ти сам, порозумітися вам буде легше. І легше буде грати у відому гру, у якій політики удають, що обіцяють, а виборці удають, що вірять. Поки існує взаємна згода продовжувати цю гру, толерувати неосвіченість, безграмотність і цинізм політиків, непрозорість їхніх рішень, відсутність реформ і перспектив, доти не варто переживати за мову освіти. Яка різниця, якою мовою її здобувати, якщо для заробляння грошей ніякої освіти не потрібно.

У 1990-х на українській філології ЛНУ вчитися було непросто. Катастрофічно бракувало підручників, викладачів, книг. Бракувало всього. Навчання багатьох дисциплін проходило в експериментальному порядку. Пригадую нашу викладачку історії України, якій за рекордний час довелося перекваліфікуватися з викладання історії партії і змінити мову викладання. Вона приносила на пари вирізки з газет, і ми обговорювали їх, бо підручника, за яким ми мали би вчитися, не було. Принаймні так стверджувала наша викладачка. Підозрюю, знала вона про історію України не набагато більше за нас, тому постійно розповідала нам про те, що цю історію ще потрібно написати. На щастя, вона недовго у нас викладала, і потім про історію України ми таки встигли довідатися трохи більше. Відтоді постійне переписування підручників із історії України навіть на шкільному рівні уже перестало нас дивувати. Історія у нас переписується постійно, так само як постійно відбуваються спекуляції щодо мовного питання. Нам роками показують один і той самий старий як світ фокус, ховаючи монети під наперстками і відволікаючи увагу. А частина електорату наївно продовжує вірити, що якісна освіта можлива без знання хоча би однієї мови, а демократичну і заможну країну можуть побудувати політики, які не в змозі опанувати хоча би однієї мови і навчитися поважати своїх виборців. Батьки продовжують вірити, що коли дозволити дітям вчитися у школі однією мовою, а у ВНЗ - іншою, це щось покращить, а не ускладнить і погіршить. Мине ще кілька десятків років із такою освітою, і вже нікого не дивуватимуть підручники, написані суржиком, "атестаті" про середню освіту та "діпломи" про вищу.

"Авторська колонка" висловлює особисту думку автора. Вона може не збігатися з думкою української редакції і Deutsche Welle в цілому.