Наталка Сняданко: Чи очолить Зеленський смолоскипну ходу?

У перші дні нового року в соціальних мережах та інтернет-порталах найбільше домінували дві теми. Перша - провокативне для багатьох новорічне привітання президента. Друга - смолоскипна хода та інші святкування з нагоди ювілею Степана Бандери. Як і варто було сподіватися, президент виступив за "вічні" цінності - олів'є біля телевізора важливіше, ніж усілякі там політичні чвари, тому можна тішитися життю, навіть коли тобі призначили побачення, скажімо, під пам'ятником Моторолі, у війні з яким загинув хтось із твоїх родичів. Ну бо яка різниця, кому пам'ятник, важливо, щоб вулиця, на якій він стоїть, була заасфальтована.

Що ж стосується Бандери - то і на цьому фронті нічого не змінюється ось уже десятки років. Боротьба за Україну зразка міжвоєнної Галичини з усіма належними до цього контексту старосвітськими аксесуарами - націоналізмом, антисемітизмом, іншуванням, крайнім консерватизмом і таке інше усе ще збирає по кількасот прихильників, здатних перейтися зі смолоскипами у постноворічному марші, але особливого ажіотажу давно не викликає. За винятком, хіба, кількох обурених дипломатичних заяв консульств сусідніх країн, які звинувачують Україну у розгулі праворадикальних сил. На це українські політики завчено відповідають: мовляв, який же це розгул, це так, спроба самозахисту від російської агресії.

Чим відрізняється Homo soveticus від бандерівця?

Прийнято вважати, що між людьми, які виражають обидві ці точки зору, лежить прірва. У тих, кому припала до душі промова президента, вбачають яскравих представників Homo soveticus, цитуючи Світлану Алексієвич і Юрія Леваду. Натомість других зараховують до активних борців за нову українську самосвідомість, звільнену від радянських і пострадянських кліше, базовану на геть іншій ідентичності, основою якої мала би стати національна, а не антинаціональна складова.

Але чи справді аж так сильно відрізняються між собою ці дві ідентичності, два поля бою, дві точки зору, два комплекти цінностей? Якщо подивитися на них не з внутрішньої - звичної - перспективи, а трохи з відстані, ззовні, і, наприклад, спробувати пояснити про перше і про друге комусь невтаємниченому, вихованому в іншому культурному полі, без радянського досвіду, то виявляється, що обидві картинки не так уже сильно і відрізняються.

Смолоскипна хода на честь Бандери могла би вважатися актом громадянської мужності і спробою боротися за права українців у часи міжвоєнної Польщі, коли і були сформульовані основні засади цього руху. Антисемітизм цього руху і справді на той момент мало чим відрізнявся від антисемітизму офіційної державної політики чи не у кожній європейській країні, а гасла на кшталт "Україна для українців" копіювали схожі гасла усіх східноєвропейських націоналістичних рухів, які прагнули вийти з тоталітарних державних утворень інших домінуючих націй. У радянський час націоналістичний рух був єдиним рухом опору тоталітарній системі і єдиною спробою зберегти мову і традиції.

Консерватизм радянський чи консерватизм націоналістичний?

Але чи змінився цей рух відтоді? Чи виробив постулати, які адекватно виглядають у реаліях сьогоднішніх? І яке враження справляє у міжнародному контексті? Як виглядають у глобалізованій стрічці соцмереж люди на фото під чорно-червоними прапорами і зі смолоскипами в руках у центрі Києва? Із чим асоціюється все це у Європі, яка пережила Голокост, а зараз знову переживає правий реванш? Асоціюється це насамперед із картинками з мітингів, де лунають заклики "емігрантів геть" і "досить біженців у Європі", або ж в історичному контексті - зі збіговиськами німецьких націонал-соціалістів у 1930-х років, коли вони тільки боролися за владу і коли ніхто ще не міг собі уявити, як страшно все це закінчиться.

Виправдання про маргінальність націоналістичного руху в Україні звучить доволі слабко, бо це не питання кількості. Це радше питання цінностей. І тут знову варто повернутися до буцімто протилежного, пропрезидентського меседжа про пам'ятники. Система цінностей, яка базується на такому відверто пострадянському світогляді, проглядається чітко. Це чіпляння за старі і знайомі консервативні цінності, з якими можна просто бездумно існувати далі замість вагатися, сумніватися, формулювати цінності нові, більш актуальні, більш проблемні, менш зручні у використанні.

Але і незмінність набору цінностей націоналістичного табору в сутності своїй така ж пострадянська і така ж консервативна. Це також чіпляння за старі і знайомі традиції, з якими також зручно щороку відбувати один і той самий календарно-обрядовий цикл, пишаючись своєю прогресивністю і антирадянськістю, висміювати олів'є і протиставляти йому кутю і борщ із вушками, а також усіляко уникати вагань, сумнівів, напруженої роботи думки, пошуків нової ідентичності, яка не лише протистояла би старим фантомним ворогам, а й відповідала би сучасним вимогам.

Перші вважають себе кращими, бо не бандерівці, другі - бо не москалі. Перші зводять роль жінки у суспільстві то до "бренду", то до домогосподарки, другі час від часу пропонують заборонити аборти і регулярно виступають із відверто расистськими та гомофобними закликами. Як одні, так і інші обирають зручність і незмінність знайомого консервативного патріархального світу, відрізняючись лише мовою, якою вони все це пропонують, а тому все більше уподібнюються між собою, бо прорадянськість і антирадянськість з віддаленням у часі власне "радянськості" поступово зближуються, як експонати у провінційному музеї, де ніколи не оновлюється експозиція, припорошені рівним шаром пилу і нафталіну, відсторонені і все менш відвідувані. Тому запросто може трапитися, що через кілька десятиліть діти у таких музеях будуть запитувати батьків: "А Зеленський - це ось той, що тримає на фото портрет Бандери?" Батьки сумніватимуться і невизначено киватимуть, мовляв, це було дуже давно, ще за радянських часів, а самі намагатимуться непомітно підглянути в інтернеті, хто ж такі були ці Зеленський і Бандера і в який приблизно період вони жили.

"Авторська колонка" висловлює особисту думку автора. Вона може не збігатися з думкою української редакції і Deutsche Welle в цілому.