Німецька акторка Аліна Левшина: Одеса мама, Берлін – тато

Deutsche Welle: Ви народились в Україні, але давно живете в Німеччині й уже зіграли кілька успішних ролей у німецькому кіно. Як дівчинка з Одеси потрапила до Берліна й стала акторкою?

Аліна Левшина: Ми з батьками переїхали до Берліна, коли мені було шість років. Звичайно, пішла до першого класу, вчила німецьку. Мама намагалася навчити мене російській мові. Потім я почала займатися танцями й грати в театрі. Я помітила, що мені це подобається, але танців мені недостатньо, я хочу говорити і подумала, що треба піти в театральну школу. Пізніше мене взяли у вищу школу кіно й телебачення в Потсдамі, зараз я пишу дипломну роботу. Так сталося, що в школі у мене був учитель, який мені підказав – там шукають російських дівчат, подзвонила в Мюнхен, я прийшла на кастинг і отримала роль…

Німецьку ви знаєте краще, ніж російську…

Я не вчила російську в школі, тому мені складно. Писати й читати я вчилася вдома. Я можу розмовляти російською, але мені інколи бракує слів. У німецькій мові я почуваю себе дуже-дуже впевнено. Якби був якийсь інтенсивний момент і розлютилася, я б сказала щось російською, але загалом німецька набагато простіша для мене.

Як часто ви буваєте в Україні?

Я буваю там майже щороку, намагаюся влітку. Це приємно – Чорне море, в мене там сім’я. У Берліні живуть лише мама й тато, а в Одесі живуть лише родичі – бабуся, сестри.

Україна – це для вас батьківщина?

Так, Україна це моя батьківщина. Одеса мама, Берлін – тато.

Ви відчуваєте себе українкою чи з українським немає нічого спільного?

З українською складно. Я коли там жила, я українською не говорила. В Одесі, звичайно, була лише російська мова. Я дуже люблю це місто, люблю батьківщину, мене тягне туди кожного року.

А чи слідкуєте за тим, що там зараз відбувається?

Я цікавлюсь, так, часто розмовляю з бабусею по телефону. Але якщо чесно, політикою я свідомо не цікавлюся. Тому що я дещо чую і знаю, але мені складно щось змінити. Я не відчуваю, що я можу щось змінити.

Розкажіть про ваші ролі в телефільмах. Ви зіграли двох українських проституток – у фільмах «Дівчина із Сум» та «Перед обличчям злочину»…

Так, це був збіг. Я була на кастингу для фільму «Перед обличчям злочину» - він був набагато раніше, ніж ми почали знімати. У цей час я випадково отримала ще один кастинг – для «Дівчини із Сум». Насправді ці ролі різні. У фільмі «Перед обличчям злочину» я граю дівчину з українського села, яка себе не відчуває проституткою. Вона просто стала жертвою обставин. У фільмі «Дівчина із Сум» героїня інакша.

Вам не здається, що в німецьких фільмах українців часто показують як проституток, бандитів чи нелегалів, тобто це негативні персонажі…?

Мені здається, що так. Але поки такі ролі пишуть у сценаріях, їх зніматимуть. І братимуть українців і росіян – грати українців і росіян, бо німцям складніше грати ці ролі. Але я не думаю, що ці кліше обов’язкові. Коли я грала Олену у фільмі «Перед обличчям злочину», я не відчувала, що це якийсь стереотип.

Цей фільм – ваш поки що найбільш амбіційний проект?

Для мене – повністю. Я тоді навчалася на другому курсі театральної школи, й вони мене взяли. Для мене це було все. Якщо чесно, я не чула багато про Домініка Ґрафа, я фактично не знала – хто це. Для мене це було як відкриття Америки. Для мене це велике щастя - отримати досвід з таким великим режисером, я багато чому навилася.

Німецькі критики просто в захваті від цього серіалу. Вам тепер, мабуть, щодня телефонують і пропонують нові ролі…

Запити є цікаві.

Знову російські ролі?

Так (сміється). Зараз я знімаю тріллер, у якому граю російську дівчинку au-pair (гувернантку). Мені сподобався сам проект, добре написаний сценарій. Вони могли взяти і французьку гувернантку, і іспанську, але так сталося, що вибрали росіянку. Це одна з головних ролей. Чому я погодилася? Я не дуже хотіла знову грати таку роль, але мені було цікаво.

З Аліною Левшин розмовляв Роман Гончаренко.

Редактор: Захар Бутирський